Звати мене Олесь. Мені тридцять шість років. За плечима — один невдалий шлюб, роки внутрішніх битв і гнітюче почуття провини перед найріднішою людиною — моєю матір’ю. І тепер, коли доля знову дала мені шанс на щастя, я опинився перед жорстоким вибором, що розриває душу.
— Соломіє, я не знаю, що робити… — говорив я другові Тарасові по телефону, дивлячись у похмуре київське небо. — Катерина — чудова. Турботлива, сильна, надійна. З нею я відчуваю себе справжнім чоловіком. Вона пропонує жити разом… Але куди ж я подіну маму?.. Ти ж знаєш, яка вона…
Так, Тарас знав. Усі мої близькі знали, що мати — це не просто «проблемний родич». Вона з роками перетворилася на владну, гостру жінку, яка вимагає уваги, але водночас неймовірно вразливу. Коли я познайомив її з Катериною — все пішло шкереберть.
На зустрічі мати одразу почала дивно себе вести. Називала Катерину іншим ім’ям, робила вигляд, що забуває, хоча пам’ять у неї залізна. Потім «випадково» пролила борщ їй на сукню. Катерина встала й пішла. А мати раптом схопилася за серце — я викликав швидку. Лікарі від’їхали, а вона спокійно лягла спати. А я сидів на кухні до світанку, не розуміючи, за що мені це.
Останньої ночі Катерина сказала прямо:
— Олесю, подумай про будинок для людей похилого віку. Там про неї дбатимуть, ти зможеш дихати, ми почнемо своє життя.
Я мовчав. Але в душі промайнули спогади, ніби з глибин минулого.
Коли мені було 23, я закохався в колегу Мар’яна. Ми жили з матір’ю у двокімнатній хрущовці. Вона була проти. Категорично. Ми з Мар’яном потай одружились, він переїхав до нас.
І почався пекло. Мати кликала з однієї кімнати, Мар’ян — з іншої. Я розривався на частини. Через рік він пішов.
— Ти хороший, Олесь. Але поки твоя мати поруч — щастя тобі не знати, — сказав він на прощання.
Я залишився один. І змирився. До Катерини. До моменту, коли мені знову простягнули руку. І тепер — знову глухий кут.
Ми з Катериною поїхали подивитися один будинок для літніх. Все було чисто, охайно. Але атмосфера… Ніби холод ішов від стін. Старі люди сиділи мовчки, дивилися в нікуди. Я не витримав і спитав працівника:
— Чому тут всі такі сумні?
— Бо вони самі. Їх покинули. Рідні не їздять, навіть не дзвонять. А вони чекають. Сидять біля вікон, виходять до воріт…
Дорогою додому я мовчав. А всередині кипіло. Перед очима стояли картини: як мати вкривала мене ковдрою в дитинстві, коли я трясся від гарячки, як бігла з роботи за ліками, як тягла на собі все моє життя. Так, вона була складною. Так, інЧасу не було.
