Я не витримав… Я зрадив дружину
Це сталося в найважчий період наших стосунків. На той час ми майже не розмовляли відверто, а дім став більше нагадувати готель, де ми лише перетиналися. Вона весь день сиділа вдома з дітьми, варила борщі, прала, прасувала, вкладала спати, а я повертався втомлений і знервований. Між нами, здавалось, виросла невидима стіна з побуту, тиші й образ. Я все частіше затримувався на роботі, і одного дня до нашого відділу прийшла нова співробітниця — красива, жвава, безтурботна, без дітей, без проблем.
Я відчув, ніби повернувся у ті часи, коли все лише починалося. Вона була весела, відкрита, і в ній не було того тягаря, який я відчував удома. Я почав за нею залицятися — квіти, обіди, кафе, вечірні прогулянки. Дружині брехав: то в колеги комп’ютер зламався, то затримався на нараді, то заїхав до друга. Я сам не помітив, як усе зайшло надто далеко. Через місяць вона запросила мене до себе. Ми провели ніч, повну пристрасті й ніжності, і я на мить подумав, що ось воно — справжнє. Те, чого мені так давно бракувало.
Коли я повернувся додому, напевно, на моєму обличчі було написано все. У квартирі було тихо — діти спали. Дружина зустріла мене на порозі, втомлена, з невидючим поглядом. Вона нічого не сказала, лише подивилася на мене по-особливому — ніби зрозуміла. І пішла на кухню. Я прийняв душ, відчув, як на плечі осідає вантаж вини, і пішов за нею. Вона стояла біля плити, спиною до мене. На мою пропозицію повечеряти разом відповіла: «Я дуже втомилася… Піду посплю».
Пізніше, коли я зайшов до спальні, вона вже спала прямо в одязі, уткнувшись у подушку, немов дитина. На пуфику поруч лежав наш сімейний альбом. Я взяв його в руки — сам не знаю навіщо. Відкрив першу сторінку – і ніби провалився в минуле. На фотографіях була вона — моя дівчина, та, в яку я колись закохався. Молода, стильна, усміхнена, впевнена. І я поруч — із палаючими очима. Я згадав, як добивався її, як мріяв, щоб вона стала моєю. І як вона, колись, обрала саме мене.
Я не міг заснути до самого ранку. Все крутилося в голові — обличчя дружини, очі коханки, дитячий сміх. І раптом мене ніби осяяло. Я зрадив не просто дружину. Я зрадив самого себе — того, ким колись був. Я втратив людину, яка була поруч зі мною в горі й радості, заради скороминучого міражу. І зрозумів — все ще можна повернути. Потрібно лише захотіти.
Рано вранці, поки дружина ще спала, я зателефонував мамі і попросив взяти дітей на вихідні. Вона здивувалася, але погодилася. Потім я приготував сніданок і приніс дружині в ліжко. Вона відкрила очі, подивилася на мене з подивом, потім — з легкою усмішкою. І я зрозумів: шанс ще є. Я не втратив усе.
З тією дівчиною я більше не розмовляв. Не відповідав на дзвінки, не писав. Так, я вчинив підло. Але я не хочу жити у брехні. Не хочу більше ховатися, вигадувати відмовки, приховувати телефон. Тепер мій час — лише для родини.
Того дня я відправив дружину до салону краси, а ввечері ми пішли вечеряти до нашого улюбленого ресторану, де колись святкували нашу першу річницю. А наступного дня — у театр. Сидячи поруч із нею, тримаючи її за руку, я зрозумів, що повернувся додому. Справжній дім — це не стіни. Це людина поруч. Людина, яку ти колись обрав, і яка до сих пір обирає тебе, незважаючи ні на що.
