— Ви мені нічого не зробите. Я не винен, — замулив Микита і подався назад. Його трусило від страху.
На початку червня встановилася тепла літня погода. Люди, що зіскучали за природою та відпочинком, виїжджали з задушливих міст на дачі, у село, до моря. Тарас із дружиною та донькою зранку теж вирушили на вихідні до невеликого селища, де він виріс і де жила його мама.
— Ну що, готові? Нічого не забули? Тоді поїхали, поки сонце не розпекло, — командував Тарас, сідаючи за кермо.
Оля сіла поруч із батьком, а Марія влаштувалася на задньому сидінні, подалі від кондиціонера.
На сімейній нараді вирішили, що останні канікули Оля проведе у бабусі. Їй не хотілося їхати з міста, але друзі поступово роз’їжджалися, і залишатися було нудно.
— Чого та такісенька? Побачиш, сподобається. Там і друзі є. Ще й не схочеш повертатися, — підбадьорив доньку Тарас.
— Та годі, тату, усе гаразд, — буркнула Оля, пристібаючи ремінь.
— Ось це інша розмова, — повеселішав Тарас. — Останні довгі канікули. Наступний клас — випускний: іспити, вступ, а далі вже й зовсім доросле життя.
Місто прокидалося, скидало з себе сонну розслабленість. Дороги ще не були завантажені, тому машина швидко виїхала за межі міста.
Сонце тільки починало підніматися. Його промені пробивалися крізь листя дерев уздовж траси, немов гострі голки, били в очі. «Усе ж добре, але чому на серці так неспокійно?» — подумав Тарас, дивлячись на сіре полотно дороги, що бігло під колесами.
Через чотири години вони в’їхали в селище, яке тонуло у зелені та квітах. Бабуся відчинила двері, сплеснула в долоні — нарешті приїхали — і почала обіймати всіх по черзі.
— Як Олечка виросла! Зовсім наречена. Тарасю, я спекла твої улюблені пиріжки. Та заходьте ж у хату, чого товчетеся в сінях? — радісно метушилася мама.
— Тут усе, як було, — зітхнув Тарас, оглядаючи кімнату й вдихаючи знайомий з дитинства запах. — Нічого не змінилося. У тебе навіть усі речі на тих самих місцях. Мам, і ти така сама, — Тарас обійняв матір.
— Та годі тобі, скажеш теж, — мама махнула рукою. — Певно, з дороги проголодалися? Мийте ручки і снідатимемо.
— Ти, мам, пильнуй цю наречену. Не давай занадто багато волі. Щоб по ночах не блукала, — сказав Тарас, одкушуючи відразу пів пирога й мируючи від задоволення.
— Та годі тобі, сам-то забув, яким у її віці був? — посміхнулася мама, підсуваючи синові чашку з домашнім холодним морсом.
— Ось-ось. Ну-мо, ба, розкажи, яким він був. А то виходить, що святим народився, — парирувала Оля.
Бабуся метушилася, виставляла на стіл смаколики, мимохіть глянула у вікно.
— Може, кому чаєчку гарненького? — провела очима по довгоочікуваних гостях. — У дворі вже сидять твої друзі, чекають. Машину побачили, — хитренько подивилася на Олю.
— Хто? — спитала вона й кинулася до вікна.
— Поснідай спершу, — суворо сказав Тарас. — Почекають.
— Я вже наїлася. Дякую, ба, дуже смачні пиріжки. — Оля нетерпляче переступала з ноги на ногу.
— Та йди вже, метелику, — сказала бабуся. — До обіду не запізнюйся.
І Оля миттєво вийшла з кухні.
— Мам, будь строжчою з нею. На вигляд доросла, а в голові ще вітер гуляє, — сказав Тарас, коли за Олею зачинилися двері.
— У нас спокійно, не хвилюйся.
Наступного вечора Тарас із Марією вирушили назад до міста. Стоячи біля машини, він давав останні настанови доньці.
— Допомагай бабусі. І телефон не вимикай, добре?
— Тату, годі, я все зрозуміла, — Оля заплющила очі. — Якщо так хвилюєшся за мене, може, я поїду з вами?
— Правда, Тарасе, ти вже занадто її контролюєш, — заступилася Марія за доньку. — Поїдемо, а то до ночі ще доберемось.
В’їжджаючи з двору, Тарас дивився у дзеркало заднього виду на матір і доньку. Він глянув на дружину. «Спокійна. А я чого себе накручую? Оля розумна, нічого з нею не станеться. Треба вчитися відпускати…» — Тарас намагався вгамувати незрозумілу тривогу в серці.
Минуло три тижні. Оля дзвонила щодня, розповідала про життя у бабусі. І Тарас поступово заспокоївся. Але в суботу вранці його розбудив дзвінок.
— На роботу викликають? — із сну спитала Марія, не розплющуючи очей.
Тарас узяв із тумбочки телефон. Побачив, що дзвонить мама, і одразу відповів.
— Так, мам. Чого так рано? — А серце вже тривожно калатало в грудях, відчуваючи лихо.
— Тарасю, прости… Не вберегла я Олечку, — крізь сльози промовила мама.
— Що з Олею? — Тарас зірвався з ліжка й схопив із стільця джинси.
— Лихо, приїжджай швидше. Олечка в ліОлечка в лікарні, у комі…, а Тарас, стиснувши кулаки, швидко почав збиратися, знаючи, що тепер його місце поряд із донькою.
