Я не зможу стати тобі мамою, не зможу тебе полюбити, та все одно піклуватимусь про тебе, тільки ти не злись. Тут у нас тобі буде краще, ніж у притулку.
Цей день був особливо важким. Іван ховав свою сестру, рідну і, хоч не найкращу, вона була йому близькою. Не бачилися вони багато років, пять минуло, і от така біда трапилася.
Я підтримував дружину, намагався взяти більшу частину турбот на себе згадував, як Віра завше знаходила правильні слова.
Але після похорону залишалося вирішити ще одне непросте питання. У моєї покійної сестри, Ірини, був малий син. І якось так сталося, що вся рідня вирішила одностайно: тепер відповідальність на мені. Хто ж іще, як не дядько, прийме хлопця у свою сімю? Це й не обговорювали всі наче знали: так треба.
Віра розуміла все добре, хоч ніколи й не прагнула дітей не своїх, тим паче чужих. Вона давно для себе так постановила. Ще до весілля чесно сказала мені, а я тоді лише відмахнувся. Мовляв, у двадцять років кому те цікаво? Пройде час розберемося. Житимемо для себе. Так ми вирішили десять літ тому.
А тепер, ось, мусила вона прийняти чужу дитину. Не було й варіанту я ніколи не вирішив би віддати племінника у притулок, і Віра не зважилася б навіть підняти таку розмову.
Вона знала: не полюбить хлопця і матірю йому не стане, краще одразу сказати все. Володимир так його звали був не по літах дорослий і тямущий, тож Віра вирішила поговорити прямо, як є.
Володю, де б ти волів жити у нас чи у притулку?
Я хочу дома, сам.
Але сам ти жити не зможеш, ти ще малий, тобі ж лише сім. Тож обирай.
Тоді у дядька Івана…
Гаразд, поїдеш з нами, тільки мусиш знати: я мамою тобі не стану і не зможу любити тебе, але буду дбати. Ти не ображайся, адже у нас тобі буде краще, ніж у притулку.
Полагодивши формальності, ми нарешті повернулися додому.
Віра вважала, що після щирої розмови може поводитися природно, не прикидатися турботливою тіткою. Годувати, прати, допомагати з уроками це їй не складно, а віддавати серце ні, на таке не готова.
А маленький Володя всі дні памятав: нелюбимий, тож мусить добре поводитись, аби не потрапити у притулок.
Розселили хлопчика у найменшій кімнатці її треба було облаштувати наново. Вибір шпалер, меблів, декору це те, в чому Віра зналася й знаходила задоволення. Володі дозволили обрати шпалери, решту брала на себе. Грошей не шкодувала вона ж не скупила, просто дітей не любить, тому кімнатка вийшла чудова.
Володя був щасливий! Тільки жаль, що мама не бачить ту нову кімнату. Ох, якби ж Віра його полюбила… Віра добра, сердечна, тільки діти не її.
Частенько Володя думав про це перед сном.
Вміло хлопчик радів усьому: цирк, зоопарк, парк він так щиро реагував, що Віра й сама почала отримувати радість від ваших прогулянок разом. Їй подобалося дивувати хлопця, бачити реакцію.
У серпні ми з дружиною мали їхати до моря, а Володю на тиждень брала наша найближча родичка.
Та Віра напередодні різко змінила план: вирішила раптом, що хлопчик має побачити море. Я був здивований, але радий до Володі я вже неабияк звикнув.
Володя був майже щасливий якби ще любили. Але хай так побачить море!
Поїздка вдалася: море тепле, фрукти духмяні, настрій дивовижний. Але таке закінчується, і треба було знову в буденність: школа, робота, дім. Життя пішло вперед, і відчуття змінилося зявилася радість, очікування чогось чарівного.
І сталося диво. Віра повернулася з морів із новим життям під серцем. Ніхто не знав, як ми роками уникали несподіванок.
Віра вагалась: сказати мені чи вирішити все сама? Після появи Володі вона вже не була певна: а чи справді я не хочу дітей? Я ж із задоволенням займався хлопчиком, ходив із ним на футбол годі в собі розібратися.
Вона відважилася на непросте рішення сама.
Віра сиділа в медичному центрі, коли подзвонили зі школи. Володю забрала швидка з підозрою на апендицит. Все мусить почекати.
Вона влетіла у приймальне Володя лежав дуже блідий, тремтів. Побачивши її, розревівся.
Віро, будь ласка, залишся зі мною, я боюся. Побудь моєю мамою хоча б сьогодні, прошу тільки раз, все. Більше ніколи не попрошу.
Хлопчик так міцно вчепився в руку, сльози градом. У нього наче істерика почилась Віра раніше ніколи такого не бачила, окрім дня похорону.
Вона пригорнула його руку до щоки.
Мій хлопчику, потерпи, зараз лікар прийде й усе налагодиться. Я тут, нікуди не піду.
В цей момент вона любила його сильно, як ніколи досі. Хлопчик її найважливіше за життя.
Чайлдфрі, яка дурня! Сьогодні ввечері розкажу Івану все про майбутню малу дитину. Це рішення прийнялося тоді, коли Володя ще дужче стиснув їй руку від болю.
Минуло десять років.
Сьогодні у Віри майже ювілей, сорок пять. Будуть гості, святкові слова. А поки, за кавою, настало відчуття ностальгії.
Летить час юність пройшла, молодість минула. Вона стала жінкою, щасливою дружиною і мамою двох дітей. Володі вже майже вісімнадцять, Софії десять. Віра нічого не шкодує.
Хоча є одне, про що гірко жалкує про ті слова про нелюбов. Як би їй хотілося, щоб Володя їх не памятав, забув назавжди.
Після тієї лікарняної ночі вона якнайчастіше говорила йому, що любить, але чи памятає хлопець перші її слова так і не наважилася запитати.
