Я не стану тобі мамою і не зможу тебе полюбити, але думаю піклуватись про тебе, і ти не повинен ображатися. Бо в нас тобі все одно буде краще, ніж у будь-якому інтернаті.
Сьогодні видався нелегкий день. Іван прощався із сестрою. Так, вона була не найкращою, але все ж рідна кров. Пять років вони не спілкувалися, і раптом таке горе.
Оксана як могла підтримувала чоловіка, взяла на себе більшість турбот.
Однак після похорону лишався ще один важливий клопіт. В Іри, сестри Івана, залишився синок. І всі, хто того дня прийшов попрощатися з Ірою, якось мовчки вирішили: хлопчик має жити у Івана, молодшого брата.
Ну хто, як не рідний дядько подбає про хлопчика? Питання не обговорювали, ніби це й було єдине виправдане рішення.
Оксана усе розуміла, і особливо не протестувала, проте для неї було одне “але”. Вона ніколи не хотіла дітей. Не цікавилася цим питанням ні щодо своїх, ні щодо чужих.
Свій вибір вона зробила давно. Щиро розповіла Івану ще до весілля, а він тоді сприйняв усе легко. Та й рідко хто думає про дітей у двадцять із копійками. Так і вирішили якось: жити для себе десять років тому.
І ось тепер їй належало прийняти чужу дитину. Виходу нема. Віддати племінника до інтернату Іван не дозволить і Оксана навіть згадувати про таке не стане.
Вона знала: не полюбить цього хлопця і вже точно не зможе замінити йому маму. Денис був дорослий не по роках і дуже розумний, і Оксана вирішила бути чесною з ним.
Денисе, ти де хочеш жити в нас чи у дитбудинку?
Я хочу залишитись вдома, з мамою.
Але тобі не дозволять жити одному. Тобі лише сім. Треба зробити вибір.
Тоді у дядька Івана.
Домовились, їдеш із нами, але я мушу тобі сказати одну річ. Я не стану тобі мамою і не зможу полюбити, але я буду про тебе турбуватися і ти не ображайся. У нас все одно краще, ніж у дитбудинку.
Основні формальності владнали, і вони повернулися додому.
Оксана вирішила, що після тієї розмови вже не змушена прикидатися турботливою тіткою просто буде собою. Годувати, прати, допомагати з домашнім завданням це не в тягар. А от віддавати душу ні.
А маленький Денис тепер постійно памятав, що його не люблять, і щоб не повернутись у інтернат, мусить поводитись добре.
Виділили Денису найменшу кімнату. Спершу її треба було повністю переоблаштувати під дитячу.
Вибір шпалер, меблів та декору те, що Оксана дуже цінувала. З ентузіазмом взялася до справи.
Денису дозволили вибрати шпалери, все інше добирала сама. Грошей вона не шкодувала: скільки треба тієї ж гривні не затягала, просто не любила дітей. Отож кімната вийшла дуже затишна.
Денис радів, аж світився! Шкода було тільки, що мама не бачить, яка гарна в нього тепер кімната. Ех, якби ще Оксана могла його полюбити вона ж добра, тільки дітей не приймає душею.
Про це він часто думав вечорами перед сном.
Денис умів радіти всьому. Цирк, зоопарк, парк розваг завжди захоплено реагував, і Оксана поступово сама почала отримувати насолоду від подібних виходів. Їй подобалось дивувати хлопця й спостерігати за його реакціями.
У серпні вони планували полетіти з Іваном на узбережжя, а Дениса мала взяти на десять днів їхня близька родичка.
Та майже в останню хвилину Оксана все переграла. Раптом страшенно захотіла, щоб Денис побачив море. Іван здивувався, але в глибині душі був навіть радий він привязався до хлопчика.
Денис був майже щасливий! Якби його ще любили… Але нічого, зате побачить море.
Подорож вдалася: тепле Чорне море, солодкий кавун і абрикоси, чудовий настрій. Але все минає, і відпустка теж.
Почалися будні робота, дім, школа. Але щось у їхньому світі змінилося: легке відчуття радості, очікування чогось особливого.
І сталося диво. Оксана повернула з моря нове життя. Як так сталося адже стільки років уникали таких непередбачених моментів.
Що робити, Оксана не знала. Розповісти Івану чи розвязати все сама? Після появи Дениса вона вже не була впевнена, що чоловік беззастережно проти дітей. Він обожнював хлопчика, багато часу проводив із ним, навіть брав його разом на футбол.
Ні, одна велика дія вже зроблена, на другу Оксана не була готова. Вона вирішила все сама.
Сиділа в міській клініці, коли зателефонували зі школи: Дениса забрала швидка, підозра на апендицит. Тож мусила все відкласти.
Вона примчала в лікарню. Денис лежав на кушетці, блідий і знесилений. Побачивши Оксану, розплакався.
Оксана, прошу, не йди, я боюся. Будь моєю мамою хоча б сьогодні. Тільки один день, і все. Я більше ніколи не проситиму.
Хлопчик так міцно схопив її за руку, сльози лилися градом. Справжня паніка Оксана ніколи не бачила, щоб він плакав, лише на похороні.
Зараз його просто прорвало.
Вона притулила його руку до своєї щоки.
Денисе, тримайся, будь ласка. Скоро лікар прийде і все вирішиться. Я тут, поруч, і нікуди не піду.
Господи, як вона любила його в той момент! Цей хлопчик із щирими очима найбільша цінність.
чайлдфрі яка дурість! Сьогодні ввечері вона розкаже Івану про малюка, що буде. Це рішення зявилося якраз тоді, коли Денис ще міцніше стиснув її руку від болю.
Минуло десять років.
У Оксани майже ювілей, от-от 45. Будуть гості, теплі слова, святкування. Але поки вона сидить за кавою, нахлинули спогади.
Як швидко промчали роки юність, молодість. Вона стала щасливою дружиною й матірю двох прекрасних дітей. Денису вже ледь не вісімнадцять, а Марічці десять. І вона нічого не шкодує.
Хіба що про одне дуже дошкульно жалкує про ті слова, що не може любити. Як би хотіла, щоб Денис їх не памятав і забув назавжди.
Після тієї ночі в лікарні Оксана як тільки могла говорила синові про свою любов, але чи залишилися в його памяті ті перші зізнання так і не спитала й досі…
