Ні про що не шкодую
І щоб до мого повернення квартира сяяла чистотою! Ольга Петрівна так голосно хряснула дверима, вилітаючи на сходову клітку, що скла у підїзді задрижали.
Я якраз спускалася сходами й здригнулася від того ляску. На мить завмерла, сподіваючись, що сусідка мене не помітить. Даремно сподівалася впіймала її уважний погляд.
А, Наталонько… Доброго ранку!
Ольга Петрівна кинула на підлогу картонну коробку з-під мультиварки й почала поспіхом застібати пальто. Було очевидно, кудись поспішає.
Доброго дня, Ольго Петрівно, стримано всміхнулася я. Знову діти щось накоїли?
Слів не вистачає! буркотіла вона, борючись з останньою ґудзиком.
У цей момент коробка на підлозі ворухнулася.
Я мимоволі здригнулася, хоча знаходилася на безпечній відстані. Не можу сказати, що я боягузка, але гадки не мала, що в тій коробці щось живе
«Цікаво, що там?»
Уява одразу домалювала майже живу мультиварку, яка, мабуть, плескала сирими овочами, за що й була видворена на смітник.
Ось, дивись, сказала Ольга Петрівна, піднімаючи коробку, щоб показати мені її зміст.
Я підійшла ближче й обережно зазирнула всередину.
Звісно, розумом я знала, що мультиварка не могла ожити, але зізнаюся побачити там зовсім не предмет, а справжню живу істоту було для мене несподіванкою. Приємною несподіванкою.
На мене із дна коробки дивилися двоє сполоханих оченят маленького кошеняти.
Ой, яке ж воно гарненьке! вигукнула я.
Та знайшла чим захоплюватися, пробурмотіла не надто задоволено Ольга Петрівна, закриваючи коробку.
Звідки воно у вас?
То діти приволокли… Шкодую, що дозволила залишити. Стільки мороки, аж слів бракує. Я теж колись розчулилася на ті його гарні очі, але ж недарма кажуть: «Зовнішність оманлива». Така лапочка, а характер точнісінько як у мого колишнього чоловіка.
Ну, Ольго Петрівно, підросте спокійнішим стане, намагалась я підбадьорити сусідку. Може, до ветеринара зводите? Щеплення ж треба зробити.
Ще чого! Які щеплення, які ветеринари! Наталонько, сил моїх вже нема терпіти! Хочу його на дачу віднести хай там живе.
Я здивовано дивилася на Ольгу Петрівну, сподіваючись, що це жарт. Але за складеними бровами й суворим поглядом зрозуміла: не до жартів. Зараз не перше квітня, а вже 15 листопада.
Кошеня на дачу? Коли вже майже зима?
А що? До весни чекати? Яка різниця, коли хоч зима, хоч літо. Це не кошеня, а непорозуміння якесь!
Від нервів і роздратування Ользі Петрівні важко було дихати, однак, віддихавшись, вона продовжила:
Бачила б ти, яке воно неслухняне! Стільки заспокійливого не випила навіть у ті часи, коли сама з дітьми залишилася! Моє рішення остаточне на дачу!
Зачекайте, але…
Можу й у дворі залишити. Там його й знайшли. Тільки діти знову доправлять додому й десь у шафі сховають. А мені вдруге цього не треба!
Вона глянула на годинник, фиркнула й кинула погляд на східці:
Ти мене вже затримала, а мені бігти треба на автобус встигнути.
Ольга Петрівна зручно влаштувала коробку, повернулася на 180 градусів і поспішила вниз.
Я дивилася їй вслід і не могла збагнути, як можна так просто полишити маленьке кошеня на холодній дачі. Воно ж і дня там не проживе!
Зачекайте, Ольго Петрівно! гукнула я.
Ну що ще? Кажу ж спізнююсь!
Не везіть кошеня на дачу. Давайте я спробую знайти для малечі хорошу родину, віддайте мені, будь ласка.
Сусідка завмерла, повільно обернулася.
У хороші руки? До чого ти ведеш, Наталко? У мене, мовляв, руки погані? Я ж двох дітей своїми руками виростила!
Та нікуди я не веду. Просто виношу пропозицію. На дачі малий не виживе.
Захоче виживе. А не зможе не його доля. Можливо, й не потрібно було народжуватись.
Навіщо ж так казати?
Я тут до чого? Це воно не вміє вести себе в хаті.
Воно ж дитина! Навчиться ще! не втрималася я. Ви ж своїх дітей на дачу не везете, хоча, буває, кричите на них цілісінький день!
Діти це діти! Не порівнюй їх із цим створінням. Але якщо вже дуже хочеш бери, забирай.
Вона поставила коробку на підлогу.
Мені ж краще не доведеться витрачатися на дорогу. Заодно подивлюся, скільки ти витримаєш! з іронією усміхнулася.
З цими словами вона хутко зачинила двері, і крізь них я вже чула, як вона кричить:
Я щось не зрозуміла! Чого ви ще не прибираєте? Живо сюди телефони!
Що було далі не знаю. Я, обережно взявши коробку, перевірила, чи малюк на місці, і рушила на свій поверх.
Отак неочікувано я стала щасливою власницею коробки з-під мультиварки й… маленького кошеняти.
Щиро кажучи, й у думках не мала, що вдома в мене зявиться пушистий квартирант. Тим паче сьогодні. Просто йшла до магазину по каву й опинилась у потрібний час у «потрібному» місці…
Зізнаюся, до тварин завжди ставилась спокійно. Не мала тієї шаленої любові, котрою хваляться котячі й собачі власники.
Але відпустити кошеня на холод я не змогла. Бо байдужість це ще не черствість. Так не годиться! Тим паче, для такого красеня точно знайдуться добрі руки.
Досить зробити кілька гарних фото й викласти в Інтернет і одразу знайдеться чимало охочих подарувати йому любов.
Справді, що може бути простіше?
*****
Вдома я одразу сфотографувала кошеня, виклала оголошення на форумах і групах Віддам в хороші руки.
Потім за кавою в маркет, і заодно… купила корм для малюків, пластиковий туалет і наповнювач. Довелося витратитися куди подінешся.
«Передам все новому власнику,» думала й раділа, що чиню хорошу справу. До гривень було байдуже, адже витраченого не шкодуєш, коли справа добра.
За словами Ольги Петрівни, кошеня називали Бубликом, але він на цю кличку не реагував. Я довго перебирала імена аж сто тридцять два варіанти і таки зупинилася.
Тепер ти Марсик! Ти не проти, якщо я буду тебе так називати? спитала я у нього.
Мяяу! урочисто відповів котик і кинувся воювати з пушистими капцями у передпокої. Адже всі мають знати: найпухнастіший тут він, а не якісь там капці.
Я посміхнулася, глянувши на це неподобство, і пішла працювати. Я приватна фотографка, роблю замовлення на фотосесії і люблю свою справу. До речі, це ще й заробіток чудовий.
Треба було терміново обробити знімки з останнього замовлення. Я завантажила фотошоп, відкрила фото і взялася до ретуші. Але спокійно попрацювати не вдалося.
Марсик вмить розправився з капцями й почав гасати квартирою, ледь не врізаючись у повороти. Галас стояв неймовірний.
Ей, малюк! я прокрутилася на кріслі, погрозила пальцем.
Кіт спинився і дивився так, ніби питав: Що хотіла? Мені гратися треба!
Розумію, сумно й хочеться бешкетувати. Але все ж ти тут тимчасово
Мяу!
І не сперечайся! Ти у мене в гостях, тож поводься гідно й не заважай працювати.
Сказала і одразу пошкодувала. Марсик подивився з таким жалем, що я ледь крізь землю не провалилася.
«Як можна сварити таку малечу?»
Ладно, грайся. Але тихенько, відступила я.
Марсик зрадів, знов почав літати по хаті, врізаючись де в стілець, де у шафу.
«Бачу мету не бачу перешкод! Це точно про Марсика!» подумала я. Щоб не чути того гамору, надягнула навушники й увімкнула на ноуті музику.
Але через кілька хвилин Марсик, досягнувши звукової швидкості, влетів під стіл і умудрився лапкою вирвати шнур живлення компютера з подовжувача, і зник невідомо куди…
Ну як так можна?! тільки й сказала я, дивлячись у чорний екран.
Наступних півгодини зловити Марсика не змогла. Натомість не раз ударилася ногою, зачепила коліно…
Вмикаючи компютер, невдоволено п_scrollила свої оголошення на форумах. Лайків море. А читати коментарі марно: усі пишуть, який чудовий кіт, як мені пощастило, але… Ніхто не телефонує, ніхто не пише в приват, черги біля дверей не спостерігала.
Я написала, що готова привезти Марсика власноруч хоч на інший бік Києва, хоч у Львів, хоч на край світу.
Може, людям незручно добиратися, тепер точно відпишеться хтось, думала.
Тим часом кошеня виснажилося від ігор, на пяту спробу застрибнуло на диван, виставило пузце Люби мене, як є. Довелося сісти поруч і глядіти, поки він не задрімав.
Я теж задрімала. І отак проспали до вечора. Яка там робота
*****
Минув тиждень, і я почала розуміти, що знайти кошеняті родину не така проста справа, як уявляла. Люди лайкають, хвалять, але Далі цього не доходить.
Ще через три дні я серйозно замислилася:
«Якщо раптом його ніхто не забере він залишиться зі мною?»
Тільки цього мені бракувало! пожартувала уголос і сама себе осмикнула.
Марсик спав біля клавіатури, обійнявши лапками мишку, і сердито муркотів мовляв, не заважайте мені сон бачити.
Я зітхнула, взяла телефон, передивилась усі коментарі. Те ж саме: Яка краса!, Вам так пощастило!. Але ж ніхто не дзвонить…
Раптом згадала, як ходила до психолога, шукала, чого мені не вистачає для щастя. Робота чудова, гроші є, квартира своя (дякую батькам). Що ще? В особистому зробила паузу сама, щоб передихнути.
Чому ж постійно відчуття чогось незавершеного?
Психолог порадив поговорити із собою шукати причину глибоко-глибоко. Але це закінчилось склянкою води й таблеткою від головного болю.
Потім радилась із подругами:
Може, ти просто з жиру бісаєшся, висловилась Оленка.
Чого б це? Я стільки ж працюю, як ти.
Може, того САМОГО тобі й бракує? задумалась Маша.
Кого?
Та не кого, а ЧОГО! Жиру для щастя, бо ти худюща дивитись страшно. Мало в дитинстві тістечка їла!
Після таких порад вирішила більше не заморочуватися дурницями. А зараз знову задумалась… Чи не справді для повного щастя мені, може, не вистачало Марсика? Побачим.
*****
Минув місяць з того моменту, як Марсик зявився у домі. Хоча який там минув пролетів. Здається, тільки вчора все почалося.
Так ніхто його й не забрав. І дивно: із понад тисячі двохсот лайків жодної охочої родини! Але тепер я наче розумію, чому.
За місяць сталося багато. Якщо коротко Марсик, як виявилось, не такий уже й простакуватий.
Ловив усе з півслова особливо коли я вкотре просила не шкребти диван. Пробував нові професії: був дизайнером інтерєру, й завдяки йому я поміняла чотири комплекти штор (а потім вирішила, що без них узагалі краще).
Наступний хист шеф-кухар: куштував усе з холодильника й негайно випльовував не смакували ані огірки, ані гриби, ані картопля.
Врешті, вирішив робити те, що властиве всім котам дарувати мені радість і щастя.
У кожного з нас це поняття своє. Для мене це виспатися вранці та встигнути відредагувати знімки. Але з появою Марсика спокій мій закінчився.
Достатньо було сісти чи лягти, як він опинявся поруч з очима: Пограємо?
А тоді починалося! Хоч би як я втомлювалася, не могла навіть подумати вчинити так, як Ольга Петрівна повезти малюка на дачу.
Зате стільки щасливих моментів отримала, скільки, мабуть, за роки не назбирала.
По-перше, я більше не думаю, чого мені бракує у житті все на місці.
По-друге, прибирання стало швидшим: головне встигнути до того, як Марсик прокинеться.
А емоцій море! Памятаю, як вперше він сам заліз у лоток щастя не було меж! Раніше ж доводилось щоночі підніматися і носити його на руках байдуже, котра година.
Загалом, щодня пригоди. Привикла. Тепер мені здається, що це не Марсик у мене живе, а я в нього в гостях.
Зранку я йду на роботу він господарює. Ввечері зустрічає біля порогу.
Зрештою я зрозуміла: не варто більше шукати для нього інші руки, бо найкращі руки мої власні.
Я готова терпляче прокидатися хоч опівночі, аби погратися з ним у хованки або роздягати-одягати штори. Готова годинами його гладити, коли він розкидається на ліжку так, що для мене мало місця лишається.
І я жодної хвилини про це не шкодую. Бо люблю.
І Марсик мене любить. Він більше не будить мене вранці просто лягає поруч і чекає, поки я прокинусь. Часом тільки дивиться: «Ну скільки можна спати, хазяйко? Я ж тут сумую»Іноді мені здається, що він розуміє мене краще за будь-кого. Важкий день Марсик обережно тикнеться носиком у щоку й муркоче так, що всі невдачі тануть, наче сніг. Радісний день разом женемося квартирою, і я, сміючись, ловлю його за пухнастий хвіст.
Минає вечір, за вікном засинає місто. Я вимикаю світло, вмощуюся під ковдру. Марсик вже поряд, кладеться грудочкою й довірливо вкладає лапку мені на руку. Його маленьке тепло розливається по кімнаті, і стає спокійно, затишно й добре.
Я більше не питаю себе, чого мені бракує. Тому що в один звичайний листопадовий день життя саме вирішило, чого мені потрібно і подарувало хвостатого друга в коробці з-під мультиварки.
Тепер я точно знаю: справжнє щастя іноді приходить саме тоді, коли нічого не плануєш і ні про що не шкодуєш. Має крихітні мякі лапки, смішний рожевий язичок і навчене любити серце.
І хто би що не казав, а у такої казки найщасливіший фінал. Мур.
