18 листопада 2025 року.
Сьогодні я знову згадую, чому залишив шумне місто Київ і оселився в тихій селі Стара Слобідка. Я втомився від щоденного галасу, від нескінченних ділових зустрічей і вирішив у переддекретному віці відпочити від цивілізації. Після пенсії я купив будинок за1200000, де можна було б жити самостійно, вирощувати власні овочі, фрукти та ягоди, і пилити травяний чай з медом, зібраним у нашому саду.
Навесні я посадив різнокольорові квіти, розставив гномиків, білок і маленькі ліхтарики, що мяко мерехтіли в сутінках. Сусіди постійно підкидаються поглядами, ніби я щось сховав. Одного дня одна сусідка, пані Олена, вже не витримала й підбігла до мого саду, коли я розпушував розсаду.
Вона скаржилася, що забула посадити червоний мак, і натякнула, що я маю поділитися своїми розсадами. Чому я повинен віддавати двадцять трохи посаджених чорнобривців жінці, яку майже не знаю? Ці рослини капризні, потребують особливого догляду, а у мене їх всього десять. Я лише кивнув, не вловлюючи її наміру.
Через пятнадцять днів я побачив, як Олена розмовляє через паркан із жінкою, що час від часу споглядає мій ділянка. Мені здавалося, що вони говорять про мене.
Одного жаркого літнього дня я зайшов у сад, коли мене раптом спіткала голосна кличка. Жінка, пані Ганна, стояла біля паркану і кликала мене. Вона розповіла, що проходячи повз мій будинок, помітила зрілі яблука у саду. Поки що у неї власних фруктів не було. Я був здивований: як можна без запрошення зайти в чужий двір і просити плоди? Чи правильно, що я хочу залишити яблука не для себе, а для моєї донечки Марічки?
У крамниці я купував цукерки, коли жінка з сусідньої вулиці, пані Ірина, підходить і запитує, для кого вони, чи запросить мене на чай. Чому її так турбує, що я купую, якщо вона не моя подруга, родич чи колега? Чому я повинен запрошувати випадкову жінку до свого дому?
Тиждень тому одна сусідка, пані Світлана, спостерігала, як я копаю маленькою лопаткою в грядці, і запитала, що, де і коли я це придбав. Ці запитання змушують мене відповідати непристойно ввічливо.
У місті таке не трапляється. Нікого не турбує навязливі питання, нікого не просять завітати, нікого не просять поділитися врожаєм чи садовим інвентарем. Один із моїх сусідів довірив мені, що в селі мене вважають «не в місті», «незвичним». Хай так і буде.
Мені байдуже, що про мене говорять. Я придбав будинок, щоб мати простір для спокою, а не щоб заводити дружбу з жінками села чи вплутуватися у городові чутки. Якщо так вони це сприймають, нехай залишають мене в спокої і тримаються подалі від мого саду і мого серця.
Урок, який я виніс: справжнє благополуччя це вміння захищати свою тишу і не піддаватися чужим очікуванням.
