В ЖИТТІ ЧУЖОГО НЕ БРАЛА
Ще з дитинства, навчаючись у звичайній львівській школі, Соломія відчувала змішані почуття до Іринки і зневагу, і заздрість водночас. Зневажала вона її за те, що її батьки були невиправними і завжди нетверезими. Ледь виживали на випадкових підробітках, грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше. Тому Іринка постійно ходила голодна, в обшарпаній сукенці, яку вже, здавалось, нічим не можна було залатати, пригнічена й сумна. Батько частенько прикладався до неї грубою силою або через те, що мало випив, або тому, що перепив, або просто так, без причини. Мама ж ані разу не встала на захист доньки сама боялася чоловікової жорсткої руки. Єдиною відрадою для Іринки була рідна бабуся. Раз на місяць, зі своєї скромної пенсії у дві тисячі гривень, бабуся видавала «премію» внучці за слухняність і добру поведінку. Хоч Іринка знала, що навіть якби вона й наробила шкоди, бабуся прикинулась би, буцімто нічого не бачила, й все одно дала б їй ті гроші. Пятдесят гривень то був для Іринки найрадісніший день у місяці! Вона одразу бігла до найближчого магазинчика, купувала собі й бабусі морозиво, трохи халви й цукерок. Щоразу Іринка твердо обіцяла собі розтягнути ці ласощі на цілий місяць. Але непомітно, днів через два, всі смаколики закінчувалися. Тоді бабуся діставала з морозильника своє морозиво й лагідно казала:
На, доню, скуштуй, а то мені горло щось болить.
«Дивно, думала Іринка, чомусь у бабусі горло починає боліти саме тоді, як нема вже жодної цукерки». Та все ж у глибині душі Іринка незмінно сподівалась на бабусину «порцію».
Родина Соломії була повною протилежністю. Їхня квартира у Львові була спражнім сімейним гніздечком достатку й затишку. Батьки мали гідні посади, доньці нічого не бракувало, до Соломії зверталися з ніжністю й любовю. Вона завжди ходила у наймоднішому одязі з місцевих бутиків, дівчата зі школи позичали в неї вбрання на дискотеки чи свята. Соломії у всьому потурали, вона була доглянута, сита, щаслива.
Але заздрила вона Іринці її справжній красі, особливому внутрішньому теплу й рідкісному вмінню знаходити спільну мову з будь-ким. Соломія вважала себе вище за Іринку, і навіть не промовляла до неї слова: тільки кидала в її бік холодні заглядки, від яких Іринка, здавалось, ніби під крижаним душем проходила. Одного разу Соломія привселюдно образила Іринку:
Ти нікчема!
Іринка у сльозах прибігла додому, розповіла про все бабусі. Та поселила онуку поряд, пригладила її по голівці:
Не журися, Іринко. Завтра скажи тій, що тебе образила: «Ти маєш рацію я у Бога!» Іринці одразу полегшало.
Соломія теж була вродливою, але від її краси тягло холодом і недоступністю.
У їхньому класі був улюбленець всіх дівчаток Тарас. Вічний жартівник, двієчник, веселун. Він спокійно реагував на двійки й погані оцінки за поведінку, жартував навіть тоді, коли його виганяли з класу. Вчителі інколи бралися за голову, але все одно любили хлопця за його характер.
В старших класах Тарас почав проводити Соломію додому, а зранку чекав її біля школи, щоб разом зайти в клас і почути від однокласників: «О, жених і наречена!» Навіть педагоги помітили, що між ними виникають сильні почуття.
Відлунали останні дзвони. Відгуляли випускний бал. Випурхнула молодь зі школи й розійшлась у свої світи: хто у Львівський університет, хто за кордон, хто на роботу.
Соломія й Тарас одружилися. Весілля зіграли поспіхом, бо сліди кохання вже важко було ховати: навіть пишна сукня не допомогла. Через пять місяців народилась у них донечка Софійка.
Іринка, закінчивши школу, змушена була йти працювати. Бабусі, її надії й опори, не стало. Батьки очікували від доньки хоч якоїсь допомоги. Залицяльників в Іринки вистачало, але аби закохатись по-справжньому такого ще не було. Тим паче, вона соромилася своїх батьків.
Роки промайнули, і ось минуло вже десять літ.
Під кабінетом нарколога в обласній поліклініці стояли двоє: Іринка з мамою й Тарас із Соломією.
Іринка одразу впізнала Тараса. Він змужнів, став впевненим чоловіком. А на Соломію страшно було дивитись: худа, з руками, що тремтять, згаслим поглядом і зовнішністю старої жінки а їй усього двадцять вісім!
Тарас збентежено кивнув Іринці.
Привіт, однокласнице, було видно, як йому неприємно зустріти тут когось знайомого, особливо її.
Привіт, Тарасе. Бачу, у вас біда. Соломія давно такою стала? швидко оцінила ситуацію Іринка.
Давно, зніяковів Тарас.
Я знаю, яка то біда пяна жінка. У мене мама така, а тато згорів від горілки, із сумом підсумувала Іринка.
Після відвідин лікаря Тарас і Іринка обмінялися номерами телефонів так, про всяк випадок. Разом легше ділити тягар проблем. Тарас став навідуватися до Іринки за порадою й підтримкою: мовляв, у тебе досвід більший Допоможи словом. Іринка залюбки ділилася своїм вимушеним досвідом: радила, як поводитись із пияцтвом у родині, які методи лікування, чого варто уникати Знала вона: більше чоловіків топиться у пляшці, ніж у морі.
Виявилось, що останні роки Тарас із донькою Софійкою мешкають самі, а Соломія повернулася до своїх батьків. Тарас оберігав дитину від непередбачуваної матері.
Останньою краплею стала подія: Тарас повернувся з роботи, а Соломія валяється пяна на підлозі, а трирічна Софійка стоїть на підвіконні і от-от могла випасти з пятого поверху! Дісталось йому з Соломією досхочу. В чужій душі не вода в кашкеті не втримаєш… Та й головне: Соломія навіть не прагнула лікуватись, переконувала всіх, що може зупинитись будь-якої миті. Та все ж її тягнуло до прірви все глибше…
Шлюб розпався.
Якось Тарас запросив Іринку до невеличкої кавярні на Площі Ринок. Там і зізнався: вже зі шкільної парти кохав її, але боявся отримати відкоша, потім раптом Соломія завагітніла, закрутились справи, життя понесло А цю випадкову зустріч у поліклініці він тепер вважає справжнім знаком долі. Поговоривши з Іринкою, відчув себе немов у меду скупався.
Тарас запропонував Іринці руку і серце. Справжній ключ до її серця він знайшов. Вона теж давно відчувала до нього симпатію, але ніколи би не перейшла дорогу Соломії. Та все змінилося тепер на заваді нічого не стоїть. Серця навпроти, любов взаємна.
Розписались тихо, скромно для себе. Іринка переїхала до Тараса. Софійка спочатку насторожено сприйняла появу чужої тітоньки, але Іринка обдарувала дівча справжньою турботою, теплом і материнською ласкою, що Софійка сама попросила називати її мамою. А через два роки в Софійки зявилась сестричка маленька Марічка.
Одного дощового вечора в новій оселі пролунав дзвінок у двері. Відчинила Іринка. На порозі Соломія. Лише по голосу вона впізнала її. Від Соломії різко тхнуло самогоном, обличчя відбивало одне вона впевнено крокує назустріч згубі.
Ти, зміюко, вкрала в мене чоловіка й дочку! Недарма я тебе все життя ненавиділа! просичала Соломія.
Іринка спокійно й гордо стояла перед нею гарна, життєрадісна, впевнена в собі.
Я ніколи не брала чужого. Ти сама відмовилась від сімї, нічого так і не зрозумівши. Жодного разу не сказала про тебе поганого слова. Мені щиро тебе шкода, Соломіє
Іринка спокійно зачинила двері перед обличчям небажаної гості.
