– Алло, Олесю, не можу довго говорити, тут Вітька б’ють, – ці слова пролунали як грім серед ясного неба. Олеся завмерла, стискуючи телефон у руці. Серце забилося швидше, адреналін миттєво заповнив кров. Вона навіть не встигла запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов увечері з другом у бар випити пива після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Олеся кинулася до дверей, схопила ключі та вибігла на вулицю. По дорозі вона дзвонила чоловікові, але він не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося подзвонити до друга чоловіка, який був свідком події.
– Якого біса ти його кинув?! – кричала Олеся в трубку, ледве стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг намагався виправдатися, несвязно пояснюючи, що злякався і вирішив повідомити Олесю, щоб вона знала, що трапилося. Його голос тремтів, але це лише розпалювало лють жінки.
– Ти встиг убік сховатися, так? А мій чоловік залишився там один! Ти взагалі розумієш, що коїш?! – продовжувала вона, не даючи йому вставити слова.
Вона помчала до місця події, сподіваючись встигнути вчасно. Але коли дісталася туди, нікого вже не було. Поліцейська машина забрала її чоловіка у невідомому напрямку. Олеся залишилася сама посеред вулиці, відчуваючи себе безпомічною.
Наступного ранку вона пішла до поліцейської дільниці, де дізналася, що чоловіка затримали за хуліганство. Виявилося, хтось із перехожих викликав поліцію, повідомивши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападниками були гопники, а не її чоловік із другом. Все виглядало так, ніби вони самі влаштували бійку.
Олеся була в люті. Вона намагалася пояснити поліцейським, що її чоловік став жертвою, але вони лише знизували плечима. Друг чоловіка, якого вона так відчайдушно шукала вчора, давно був вдома та спав, не думаючи про трагедію.
Їй довелося витратити цілий день на збір доказів та пошуки свідків. Нарешті один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Віталія напали кілька людей. Це стало вирішальним аргументом для його звільнення.
Ввечері Олеся нарешті зустріла чоловіка біля виходу з дільниці. Він виглядав виснаженим і пригніченим. Вона міцно обняла його, намагаючись передати всю любов і підтримку. Але всередині в неї все кипіло від злості. Вона не могла пробачити другові його боягузтво. Віталію пощастило, що обійшлося без серйозних наслідків.
Віталій подзвонив другові:
– Як ти міг стояти і дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Віть, – відповів друг. – Страх оволодів мною. Я хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив, як ці хлопці нападають на тебе, першою думкою було врятувати себе. Розумію, що це жахливо, але це правда. Тобі, звичайно, неприємно це чути, але я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, – Віталій перервав розмову, подумавши: «Нащо мені такий друг».
Пізніше друг не раз намагався пояснити Віталієві, що боягузтво – це не вибір, а риса характеру. Він не пишається цим, але й змінити себе не може. Все життя він уникав конфліктів, ховався від проблем, боявся приймати рішення. Ця ніч лише довела його слабкість. Друг був упевнений, що його страх не повинен зруйнувати дружбу. Треба просто сходити ще раз у бар і випити на брудершафт.
Але жодні виправдання не допомогли. Віталій більше не вважав його другом.
