Я більше не буду жити не своїм життям
Оксана повернулася додому пізно. За вікном уже згущалися сутінки. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною твердістю оголосила:
— Я подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мені мою частку. Мені вона не потрібна. Я їду.
Володимир, її чоловік, від здивування опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — спитав він, розгублено кліпаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Оксана, дістаючи з шафи валізу. — Поки поживу у подруги на дачі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись на її аналізи, тихо промовив:
— У вашому випадку прогноз невтішний. Максимум вісім місяців… З процедурами, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби у порожнечі. Місто гуло, світило сонце. В голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відзначу…»
На лавці у парку поруч сів дідусь. Він мовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, потім несподівано заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо відповіла вона.
— Ось і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що я міг би ними життя заповнити. Але не вийшло.
Оксана слухала і розуміла — все її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років як став чужим — зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише за грошима чи послугами. А для себе — нічого. Ані туфель, ані відпочинку, ані навіть чашки кави в кафе на самоті.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому і вперше за життя сказала «ні» — усім і відразу.
Наступного дня Оксана подала заяву на відпустку, зняла заощадження і поїхала. Чоловік намагався з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім відповідала спокійно і твердо: «Ні».
На дачі у подруги було тихо. Вона сиділа у кріслі, закутавшись у плед, і думала: хіба так і скінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
За тиждень Оксана полетіла на море. Там, у кафе біля берега, вона познайомилася з Ярославом. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книжки, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, хто що подумає.
— А давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Оксано.
Вона кивнула. Чому ні? Залишилося так мало. Хай буде щастя — навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кафе. Донька спочатку обурювалася, потім здалася. Чоловік виплатив її частку. Усе затихло.
Одного ранку подзвонив телефон.
— Оксано Володимирівно? — почувся схвильований голос лікаря. — Пробачте, ми припустилися помилки… це були не ваші аналізи. У вас все гаразд. Прост— Просто перевтома, — додав лікар, і вона, дивлячись на сплячого Ярослава, усміхнулася, бо тепер усі роки попереду були тільки її.
