Досі не віриться, як я допустила це. Як могла не помітити за зовнішньою стриманістю й тридцятьма вісьмома роками звичайного маминого синочка. Здавалося — дорослий чоловік, рішучий, навіть харизматичний. Розлучений, жив окремо від матері, свою квартиру здавав. Думала — зрілий. А виявилося, що зрілість була лише ззовні.
Я теж мала невдалий досвід: перший шлюб розпався через інфантильність чоловіка. Той днями сидів за комп’ютером і навіть не шукав роботу. Після нього вирішила: тепер — лише чоловік старший. Але, на жаль, вік — не запорука зрілості.
З новим чоловіком познайомилася через… його матір. Працювала тоді тимчасово в крамниці, вона була нашою постійною покупкою — добра, лагідна, привітна. Говорила: «Ось би мені таку невістку, як ти». Потім почав заходити її син, доглядав, як за підручником. А я повірила — в турботу, в стабільність, в надійність. Вийшла заміж, переїхали до його старої квартири.
Перший шок — сам будинок. Всередині стояв справжній музей радянської епохи: килими на стінах, грані у серванті, шафи з шістдесятих. Обережно запропонувала: «Може, оновимо? Хоча б ремонт зробимо?» А він мені у відповідь: «Ти що, це все мама обирала. Шкода викидати!» Навіть килим зі стіни знімали з боєм. Сердився, наче я його матір образила.
Потім — більше. Посуд із шафи брати не можна. Тому що «такої якості зараз не роблять». Фрази — слово в слово, як у його матері. І, звичайно, вона почала приходити частіше. І, звичайно, не без його запрошення.
З порога починалися повчання: чому не віник, а пилосос? Навіщо килим прибрали? І взагалі — «усе має бути, як у мене, синові так буде краще». Потім — кухня. «Ти борщ не так вариш! Мій син їсть тільки з зажаркой і жирком». Я одного разу не витримала: «А ви потім з ним по лікарях бігатимете? Це не їжа, а шлях до гастриту!»
Спробувала меблі поміняти — свекруха нагадала: «Ти ж сюди прийшла з порожніми руками!» А що, треба було батьківський сервант принести? Я, до речі, теж працюю. Нехай поки що продавчинею, але старанно, і планую знайти кращу роботу. До того ж у мене є чоловік, який добре заробляє. Чому я не можу приймати рішення в цьому домі?
А він… Він усе більше схожий на свою матір. Нещодавно й взагалі видав: «Може, почнеш дивитися серіали, щоб з мамою було про що поговорити?» Божевілля. Я телевізор не вмикаю, мені й так з нею вистачає часу — вона тут щодня, немов за розкладом. Розповідає, що я не так прасую, не так мию підлогу, не так закриваю шафки.
І я не можу сказати, що вона зла чи погана. Ні. Вона просто… занадто. Занадто нав’язлива, занадто контролююча. І найстрашніше — чоловік не бачить у цьому нічого поганого. Вважає це нормою. А я не хочу так жити. Не хочу перетворюватися на копію його матері. Хочу жити своїм життям, влаштовувати дім за своїми правилами.
Так, квартира не моя. Так, я не вкладалася матеріально. Але душу я сюди вклала. І не збираюся робити зі свого життя філіал радянського музею під керівництвом свекрухи.
Я хочу дитину. Але не хочу, щоб вона бачила таку модель сім’ї. Не хочу, щоб вона росла під материнським диктатом, як мій чоловік. Він уже не хлопчик. Час би йому зрозуміти: одружився — відокремлюйся. А якщо ні — можливо, мені час відокремитися самостійно. Поки не пізно.
