В часи СРСР я одружився з дівчиною, у якої було троє дітей, їм ніхто не допомагав, вони були зовсім самі.
— Андрію, ти що, справді хочеш одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім розуму позбувся? — з насмішкою потряс мене за плече Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що такого? — навіть не відірвався я від будильника, який лагодив, лише кутком ока глянув на нього.
В ті роки — у вісімдесятих — наше провінційне містечко жило повільно, без поспіху. А для мене, тридцятирічного чоловіка, все зводилося до шляху між заводом та ліжком у гуртожитку. Після інституту так і залишився: робота, трохи шашок, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іноді глянеш у вікно, побачиш дітей у дворі, і нахлине — згадаєш, як мріяв про сім’ю. Але швидко проженеш цю думку — яка там сім’я в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося в один дощовий жовтневий вечір. Зайшов у магазин по хліб. Скільки разів уже ходив — все те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тут погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскра.
— Батон чи житній? — спитала вона, ледь помітно посміхаючись.
— Батон… — пробурмотів я, наче збентежений школяр.
— Щойно з пекарні, свіжий, — спритно запакувала і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Я шарив по кишенях у пошуках дріб’язку і водночас нишком розглядав її. Проста, у халаті, років за тридцять. Втомлена, але з якимось світлом усередині.
Через кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягнула сумки, а поруч крутилися троє дітей. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малого.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився малий.
— Тихше, Саша, — зупинила його сестра.
У дорозі з’ясувалося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звуть Іван, доньку — Ганна, а молодшого — Сашко. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягне всю сім’ю.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Сашка, і десь усередині прокидалося забуте відчуття — наче щось важливе чекало на мене попереду.
З того часу я став частіше заходити до гастроному. Брав то молоко, то пряники, то просто так заглядав. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, що? Тричі на день до магазину — це кохання, — посміхався Петрович, мій начальник.
— Та свіжі продукти шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи продавчиню? — підморгував він.
Одного вечора я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати стримано.
— Не варто… якось незручно…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забираючи пакети.
Дорогою вона розповідала про дітей. Іван підробляє після школи, Ганна — відмінниця, а Сашко нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрий. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Сашко крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літак зможеш полагодити?
— Принеси, подивимось, — усміхнувся я.
Ганна просила допомогти з математикою. Сіли разом вирішувати. За чаєм говорили про життя. Тільки Іван був насторожений, тримався осторонь. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Всі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Ганна сяяла від п’ятірки, як Сашко сміявся, коли ми лагодили його літак, і зрозумів — ні, не можу піти.
Чутки на роботі поширювалися, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — говорив мій друг Вітько, — ти це… добре подумай. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти в своєму розумі, Андрію? Одружитися з продавчинею, у якої троє дітей?! — обурювався Вітько, сусід по гуртожитку.
— Відчепись, — буркнув я, продовжуючи копатися в будильнику.
— Та не в цьому річ… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Віть.
Одного вечора я проводив час з Сашком, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунувши язика від напруження.
— Дядьку Андрію, ти до нас наза— Дядьку Андрію, ти до нас назавжди прийдеш? — раптом запитав він, і в цю мить я зрозумів, що вже ніколи не зможу уявити своє життя без цих чотирьох сердець.
