Я знала, що ти зателефонуєш, мамо…
Телефон задзвенів прямо посеред лекції. Олеся витягла його з кишені, глянула на екран і скинула дзвінок. Але він задзвенів знову.
— Петренко, будь ласка, вимкніть телефон або відповідайте, — з докором сказала викладачка.
— Я відповім. Можна? — Олеся поглядом жебрала дозволу.
— Ідіть, — зітхнула викладачка.
— Тетяно, що трапилося? У мене заняття, — запитала Олеся, вийшовши з аудиторії.
— Олесю… Твої батьки потрапили в аварію, — тремтячим голосом сказала Тетяна.
— Що?! — перепитала Олеся.
— Приїжджай швидше.
Олеся бліда і тремтяча повернулася до аудиторії, кинула підручник і зошит у сумку й рушила до дверей.
— Нічого не скажете, Петренко? — голос викладачки наздогнав її біля виходу.
— Вибачте, мені дуже потрібно. — Олеся відчинила двері й вийшла.
— Олесю, що сталося? — Тарас наздогнав її біля сходів.
— Не знаю. Тетяна подзвонила, сказала, що батьки в аварії, щоб я приїхала.
— Вони живі? Я з тобою.
— Таран, ти не зобов’язаний…
— Раптом тобі допомога знадобиться. Дай телефон, я викличу таксі. — Тільки зараз Олеся помітила, що стискає телефон у руці.
— Господи, тільки б вони були живі, — прошепотіла вона, передаючи Тарасу мобільний.
Усю дорогу додому Олеся нервово крутила ремінець сумки. Тарас накрив її руку своєю, немов намагаючись заспокоїти.
— Будь ласка, швидше, — попросила Олеся водія.
Їй здавалося, що вони їдуть неможливо повільно.
— Не можна, тут всюди камери, — спокійно відповів водій.
— Я заплачу за штрафи, тільки їдьте швидше, — майже плачучи, проказала Олеся.
— Ех, — зітхнув водій і рішуче натиснув на газ, обганяючи інші машини. — Розіб’ємося — то разом.
Ось і її дім. Тарас розраховувався з водієм, а Олеся вже заходила у ворота.
Тетяна побачила їх у вікно й вийшла на ґанок великого двоповерхового будинку. Очі заплакані, руки стиснуті на грудях.
— Вони живі? — Олеся злетіла на ґанок, зупинившись перед нею.
— Микола Петрович загинув одразу, а Наталія Олексіївна у лікарні.
— Чому одразу не сказала? У якій лікарні?
— У першій.
— Тарасе, таксі вже поїхало? — Олеся обернулася до хлопця.
— Зараз. — Тарас дістав телефон і набрав номер. — Ви вже поїхали? Поверніться, будь ласка…
Олеся більше не поспішала. Вона плакала на задньому сидінні таксі, сховавши обличчя в плече Тараса.
До матері в палату її не хотіли пускати.
— Це моя мама! Пустіть мене! Я хочу її побачити! — ридала Олеся, вмовляючи лікаря.
— Вона у важкому стані, без свідомості.
— Я хочу її побачити, — благала Олеся.
— Гаразд. Тільки без істерик, — попередив лікар і провів їх у реанімацію.
Потім вони знову їхали додому.
— Мамо… Вона ж виживе? — питала Олеся у Тараса. — У мене більше нікого немає.
— А Тетяна? Це ж твоя родичка?
— Доглядальниця. Дуже давно працює в нас, стала рідною. Так казала, щоб ніхто не знав.
— Чому?
— У всіх у групі є доглядальниці? Як би до мене ставилися, якби дізналися?
Далі вони їхали мовчки. Біля будинку Тарас теж збирався вийти, але Олеся зупинила його.
— Не треба, я тобі завтра подзвоню, — сказала вона і пішла.
Тетяна зустріла її на кухні.
— Ну що там? Ти бачила маму?
— Так. Вона в комі.
— Господи, Олесю. — Тетяна обняла дівчину й заплакала. — Будемо сподіватися, що Наталія Олексіївна виживе. Похороном Миколи Петровича займеться фірма. Вони вже дзвонили. Яка ж лиха година… Який же добрий чоловік був твій батько. Ніколи поганого слова не сказав…
Олеся залишила Тетяну причитати, а сама пішла у свою кімнату, лягла та згорнулася клубком.
Тетяна розбудила її на світанку. По заплаканому обличчю доглядальниці Олеся зрозуміла, що сталося найгірше.
— Щойно подзвонили. Вночі померла… Царство їй Небесне. — Тетяна перехрестилася. — Як же так, Олесю?
Потім вони сиділи на кухні.
— Я залишилася зовсім сама, — прошепотіла Олеся.
— Я ще трохи побуду з тобою. А потім, вибач, стара вже, час на спокій. Я ж у вас тридцять років. Почала ще за Бориса Степановича, твого діда.
Минули похорони, дев’ять днів, сороковини. У будинку перестали з’являтися люди — колеги та друзі батька. Поступово замовк домашній телефон. Дім наповнився важкою тишею.
Олеся ходила на заняття, бо Тарас змушував, інакше вона б просто лежала, дивлячись у стіну. Тетяна змушувала їсти. Погрожувала, що піде, якщо Олеся не з’їсть хоча б ложку юшки. Навіщо вона тут? Готує, а їсти ніхто не хоче.
І Олеся їла, щоб не залишитися одІ в той момент, коли здавалося, що пітьма неможлива, у вікні її кімнати засвітилося ранкове сонце, немов нагадало — життя триває, а минуле, хоч і важке, можна винести в серці, не ламаючись.
