“Я знала, що ти подзвониш, мамо…”
Телефон завібрував якраз під час лекції. Соломія швидко дістала його з кишені, глянула на екран і скинула дзвінок. Але телефон задрижав знову.
“Григоренко, будьте чемні. Вимкніть телефон або відповідайте,” — з докором сказала викладачка.
“Я відповім. Можна?” — Соломія подивилася у бік дверей.
“Вийди,” — зітхнула викладачка.
“Оленко, ну що? У мене пара,” — спитала Соломія, вийшовши з аудиторії.
“Соломійко… Твої батьки потрапили в аварію,” — тремтячим голосом промовила Олена.
“Що?” — перепитала дівчина.
“Приїжджай швидше.”
Бліда й схвильована, Соломія повернулася до аудиторії, кинула підручник та зошит у сумку й вийшла.
“Нічого не скажете, Григоренко?” — голос викладачки наздогнав її біля дверей.
“Пробачте, мені дуже потрібно,” — Соломія відчинила двері та вийшла.
“Солю, що трапилося?” — Олег наздогнав її біля сходів.
“Не знаю. Оленка подзвонила, сказала, що батьки в аварії…”
“Живі? Я з тобою.”
“Олеже, ти не мусиш…”
“Може, допомога знадобиться. Давай телефон, викличу таксі.” — Тільки тепер Соломія помітила, що досі стискає телефон у руці.
“Господи, тільки б вони були живі,” — прошепотіла вона, віддаючи Олегу мобільний.
Увесь шлях додому Соломія нервово перебирала ремінець сумки. Олег поклав свою долоню на її руки, заспокоюючи.
“Будь ласка, швидше,” — попросила дівчина водія.
“Не можу, тут скрізь камери,” — спокійно відповів він.
“Я заплачу штраф, тільки їдьте швидше,” — ледь не плачучи, сказала Соломія.
“Ех,” — зітхнув водій і притиснув газ, обганяючи інші машини.
Ось і її дім. Олег розрахувався, а Соломія вже бігла до воріт.
Олена побачила їх у вікно, вийшла на ґанок. Очі заплакані, руки притиснуті до грудей.
“Вони живі?” — Соломія зупинилася перед нею.
“Богдан Григорович загинув на місці, а Ганна Іванівна у лікарні.”
“Чому одразу не сказала? В якій?”
“У першій.”
“Олеже, таксі ще там?” — Соломія обернулася.
“Зараз,” — хлопець дістав телефон.
Соломія вже не поспішала. Вона плакала на задньому сидінні, сховавши обличчя в плече Олега.
У палату до матері її не пускали.
“Це моя мама! Впустіть мене!”
“Вона без свідомості,” — пояснив лікар.
“Я хочу її побачити.”
“Добре. Тільки без істерик.”
Потім вони знову їхали додому.
“Мамо… Вона виживе?” — шепотіла Соломія.
“А Олена? Це ж твоя родичка?”
“Домробітниця. Працює у нас здавна. Я казала, що родичка, щоб уникнути зайвих питань.”
“Чому?”
“У всіх у групі є домробітниці? Як би на мене дивилися?”
Будинок занурився у тишу. Лише Олена готувала їжу, але їсти було нікому.
Одного разу вона заговорила:
“Я дала обіцянку твоїм батькам ніколи не розповідати. Але тепер їх немає…”
“Яку правду?”
“У тебе є ще одна мати. Твоя рідна мати.”
“Що? Яка ще мати?”
Олена розповіла: Ганна Іванівна не могла мати дітей. Та одного разу молода дівчина, яка працювала у фірмі батька, закохалася в нього. Вона завагітніла, хотіла зробити аборт, але Богдан Григорович запропонував їй гроші, щоб вона народила та віддала дитину йому.
Перед родами вона передумала, але батько переконав її — вона сама виросла у бідності й не хотіла такого ж життя для дочки.
“Її звали Наталією Нестеровою. Більше нічого про неї не знаю.”
Соломія вирішила знайти матір.
Олег, чий батько працював у поліції, допоміг.
“Навіщо тобі це? Вона віддала тебе,” — казав він.
Але Соломія поїхала.
Старий будинок у Києві. Жінка зі шрамом на лобі.
“Я ваша донька.”
Наталя не здивувалася.
“Ти прийшла, тому що залишилася одна? Думаєш, я зможу замінити твоїх батьків? Вони дали тобі все, чого я ніколи не могла б дати.”
Вона розповіла ту саму історію, що й Олена.
“Я не приходила, бо ти жила в достатку, у любові. Я не мала права відбирати це в тебе.”
Соломія залишила номер.
“Якщо захочете побачитися…”
На пероні Наталя раптом обняла її.
“Пробач мене.”
“І ви… І ти мене пробач.”
Потяг рушив. Соломія дивилася у вікно.
Вона зрозуміла: Наталя була сувора, бо боялася знову відчути материнську любов і знову втратити її.
Через місяць Наталя подзвонила.
“Я знала, що ти подзвониш, мамо…”
**Життєва мудрість:** Інколи правда болить, але вона звільняє. Пробачати важко, але без цього неможливо знайти спокій.
