В невеликому містечку на Полтавщині, де старі хрущовки зберігають родинні таємниці, моє життя, сповнене любові до доньки та онуків, обернулося гірким розчаруванням. Я, Ганна Соломіївна, покинула рідну домівку, щоб бути поряд із донькою та її двійнятами, але опинилася чужою у власній квартирі. Мій дім захопив син невістки, а я, наче прийшлиця, залишилася осторонь власного життя.
Коли в моєї доньки, Оксани, народилися двійнята — Софійка і Марійка — я зрозуміла, що їй буде важко. Вона з чоловіком, Богданом, жила у Львові в орендованій хрущовці, і я, не вагаючись, переїхала зі свого містечка, щоб допомагати. У мене була затишна двокімнатна квартира, яку я здавала, але заради доньки покинула її й оселилася в них. Хотіла бути під рукою: готувати, прибирати, доглядати діточок, щоб Оксана мала хоч трохи відпочинку. Це було моїм обов’язком, моєю любов’ю.
Та у Львові мене чекав неприємний сюрприз. У Богдана була старша сестра, Тетяна, яка постійно втручалася в їхнє життя. Її син, 22-річний Денис, раптом опинився у моїй квартирі. Тетяна переконала Оксану й Богдана, що Денис поживе там «тимчасово», поки не знайде роботу у Львові. Я була проти — це мій дім, моя власність, але донька благала: «Мамо, це ненадовго, вони ж родина». Я поступилася, думаючи, що повернуся додому, коли допомога стане непотрібною.
Минуло два роки. Софійці й Марійці вже по два роки, а я все ще живу у доньки, у тісній орендованій квартирі, сплю на розкладалці у вітальні. Моє життя перетворилося на безкінечний коловорот турбот: готую, прасу, прибираю, гуляю з дітьми. Оксана й Богдан дякують, але я почуваюся не членом родини, а безкоштовною покоївкою. Найгірше те, що моя квартира, мій єдиний куточок, тепер належить Денису.
Денис не просто живе там. Він привів дівчину, Яринку, і вони господарюють, як у себе вдома. Меблі, які я зберігала роками, пошарпані, стіни перемальовані, а мої речі звалені у комірці. Я дізналася, що Денис навіть за комуналку не платить — це роблю я, зі своєї пенсії, щоб не втратити житло. ККоли я спробувала поговорити з Оксаною, вона лише зітхнула: “Мамо, ну скільки можна про це говорити, — і відвернулася, немов мої страждання були просто дрібною неприємністю.
