Ой, слухай, я щойно пережив другий розлучення й вирішив, що стосунки це вже не моє. Я навмисно відгороджувався від усіх, навіть виглядав спеціально недоглянуто, щоб ніхто не підходив. Мабуть, так намагався врятувати себе від нових болючих розчарувань. Але потім зустрів її. Вона вразила мене з першого погляду. І з того вечора ми були разом, навіть не підозрюючи, як кардинально зміниться наше життя.
Ми прожили разом сімнадцять років. Вона була не просто дружиною вона була моєю опорою, найкращою подругою, найщирішою підтримкою. Її енергія, гумор, мудрість і ніжність здавалися мені безмежними. Вона завжди знала, як підбадьорити в найважчі моменти, як розсмішити, коли на душі було темно. Ми сміялися, мріяли, створювали свої дрібні традиції вони стали нашим невидимим клеєм.
Коли лікарі поставили діагноз рак, ми знали, що боротьба буде жорстокою. Вона трималася вісімнадцять місяців мужньо, без скарг, без слабкості. Але хвороба виявилася сильнішою. Три місяці тому її не стало. Ця рана досі кривавить, кожен день.
Що мене тримає? Наш син. Він моя порятунок. Ми неймовірно близькі, і саме через нього я знаходжу сили не потонути у власному горі. Батьківство це благословення, яке не дає мені зламатися. Коли він сміється, коли розповідає мені про свої маленькі відкриття, коли пригортається перед сном я розумію, що життя все ще має сенс.
Я намагався готувати себе до цієї втрати ще до того, як вона стала неминучою. Уявляв, як буду робити звичайні речі сам: готувати, дивитися фільми, гуляти. Але ніщо не підготує тебе до того, як болючі дрібниці нагадують про порожнечу.
Ось, наприклад, ми завжди дивилися «Шанс на мільйон» по неділях. Сиділи на дивані, сперечалися, сміялися. Тепер я дивлюся один, і цей диван здається занадто великим. І кожного разу, коли чую знайому музику з передачі, серце стискається.
А ще засинання. Можна огорнути подушку, можна укутатися в ковдру, але це не те саме, що її тепло, її подих поруч. Іноді навіть простір ліжка здається холодним, неначе провал у пустоту.
Але я живу далі. Вчуся радіти малому: дитячому сміху, тихим вечорам з книгою, новим звичкам, які допомагають відчути її поряд. Я не хочу забувати нічого: ні нашого щастя, ні боротьби, ні того, як сильно ми любили. Ця любов досі дає мені силу рухатися вперед.
Моє головне завдання тепер бути батьком. Його очі, його довіра, його щирість це те, що не дає мені зникнути. Я навчився цінувати кожен день, кожну мить, бо тепер знаю: ніщо не вічне.
Я ніколи не думав, що зможу пережити таке й не зламатися. Але любов до сина, спогади про неї, наші історії все це робить мене міцнішим. Життя не закінчується зі смертю коханої людини. Воно живе в тих, хто залишився, у наших вчинках, у памяті.
І коли підступає біль, я знаходжу в собі сили. Бо наша любов не зникла вона просто інша тепер. Вона в синові, у дрібничках побуту, у піснях, що грали в нашій оселі. І саме це дає мені віру: можна жити далі, несучи в собі світло минулого.
