Дорогий щоденнику,
Сьогоднішній ранок у нашому подвірї у Львові почався з дивного передчуття. Я мала нарешті обрізати сухі гілки старої яблуні біля будинку, бо вже довгий час відкладала цю роботу, а сусіди все піджартовували: “Оксано, хіба дереву не пора надати нове життя?”. Небо було затягнуте сірими низькими хмарами, повітря стояло важке, немов перед літньою грозою. Але я вирішила: роботу треба завершити, адже в нас тут зволікання не люблять.
З самого ранку я винесла драбину, міцно обперла її до стовбура і переконалася, що все стійко. Підіймаюсь вже на середину, секатор у руці, і раптом відчуваю хтось тягне мене ззаду за штани. Озираюсь і мало не перечіпляюсь від здивування.
Мій пес Гуцул намагається видряпатися слідом за мною. Лапи ковзають по металевих щаблях, кігті дзенькають, очі розширені й насторожені.
Гуцуле, що ти вигадуєш? кажу злегка роздратовано і з натяком на сміх. Спускайся, це не для тебе.
Я помахала рукою, сподіваючись, що пес зійде на землю, але він наполегливо сунувся вгору ще трохи і зубами вчепився у мої штани, почав тягнути мене донизу.
Ти з глузду зїхав? Відпусти негайно! вже сердито вигукнула я.
Але він не відпускав. Гуцул щосили тягнув мене вниз і гавкав так голосно, як ніколи раніше, ніби намагався мене зупинити хоч би що.
Я роздратовано спробувала ще раз піднятись, але у ту ж мить пес так ривком смикнув, що я інстинктивно міцно вхопилася руками за драбину.
Відчувши себе переможеним і винним водночас, Гуцул зіпяв голову, наче намагаючись пояснити: “Повір мені!”. Але я, не роздумуючи, відвела його до вольєру біля господи, зачинила ворота і хотіла спокійно доробити справу.
Щойно я ступила назад на першу сходинку драбини, пролунав різкий тріск. Підняла голову й побачила, як величезна суха гілка відламується саме там, де щойно була моя голова.
Гілка з глухим гуркотом гепнулась біля моїх ніг, розсипалась на кілька уламків, а я стояла, ледь тримаючись поряд із драбиною, і серце калатало так, що я чула його у вухах.
Тільки тепер я усвідомила: Гуцул же мене не лякав, а рятував! Його очі були не злі, а мудрі, і в них світилася турбота. Можливо, він вловив запах гнилі чи почув хрус, який я пропустила. Моєму вірному другові вдалося відчути небезпеку ще до того, як вона стала явною.
Я підійшла до зачиненого вольєру Гуцул спокійно дивився на мене крізь решітку, а його хвіст ледь тремтів у повітрі, немов питав: “Зрозуміла тепер?”
Відкривши ворота, я опустилась поруч і обійняла його за шию.
Твоя вірність мій порятунок, друже, прошепотіла я. Ти справжній герой.
З того дня я більше не ігнорую його інстинкти. Вони невідємна частина нашого великого домашнього щастя тут, під львівським небом.
