«Бабусю, мама казала, що тебе треба віддати в будинок для літніх людей». Я підслухала розмову батьків — дитина не придумає такого сама.
Анна Степанівна крокувала вулицями невеликого містечка біля Львова, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя світилося радістю, а підбори дзвінко відлунювали по асфальту, як у далекі роки її молодості, коли життя здавалося безкінечною мелодією. Сьогодні був особливий день — вона нарешті стала господинею власного житла. Це була світла, простора однокімнатна квартира в новому будинку, про яку вона мріяла довгі роки. Майже два роки вона збирала гроші, відкладаючи кожну копійку. Продаж старого будинку в селі дала лише половину суми, решту додала донька, Ніна, але Анна Степанівна присягнулася повернути їй борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим — доньці й зятю — гроші потрібніші, адже у них все життя попереду.
У шкільному вестибюлі на неї чекала онука, Катруся, другокласниця з кісками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони разом рушили додому, балакаючи про дрібниці. Восьмирічна Катруся була світлом в житті Анни Степанівни, її головним скарбом. Ніна народила її пізно, майже в сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Анна Степанівна не хотіла покидати рідний сільський дім, де кожен куточок беріг пам’ять про минуле, але заради доньки та онуки вона пожертвувала всім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботу про Катрусю — забирала її зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не повернуться з роботи, а потім йшла у свою маленьку, затишну квартирку. Житло оформили на Ніну — так, на всяк випадок, адже старих легко обманути, а життя непередбачуване. Анна Степанівна не заперечувала: це була просто формальність, як вона гадала.
— Бабусь, — раптом перервала її думки Катруся, дивлячись на неї великими очима, — мама сказала, що тебе треба віддати в будинок для літніх людей.
Анна Степанівна завмерла, немов її облили крижаною водою.
— В який дім, внученько? — перепитала вона, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.
— Ну, туди, де живуть старенькі бабусі й дідусі. Мама сказала татові, що тобі там буде добре, не засумуєш, — Катруся говорила тихо, але кожне слово било, як молот.
— Та я не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, — відповіла Анна Степанівна, голос її здригнувся, а в голові закрутився вир. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
— Бабусю, тільки не кажи мамі, що я тобі розказала, — прошепотіла Катруся, притискаючись до неї. — Я підслухала, як вони говорили вночі. Мама сказала, що вже домовилася з якоюсь тіткою, але заберуть тебе не зараз, а коли я підросту трохи.
— Не скажу, моя хороша, — пообіцяла Анна Степанівна, відкриваючи двері квартири. Її голос тремтів, ноги підігнулися. — Щось мені зле, голова закрутилася. Полежу трохи, а ти перевдягайся, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце колотиться у грудях, а перед очима все пливе. Ці слова, сказані дитячим голосом, розірвали її світ на шматки. Це була правда — страшна, безжальна правда, яку дитина не могла вигадати. Три місяці потому Анна Степанівна зібрала речі і поїхала назад в село. Тепер вона орендує там житло, збирає на новий будиночок, щоб знайти хоч якусь опору. Її підтримують старі подруги і далекі родичі, але в душі — порожнеча і біль.
Хтось засуджує її, шепоче за спиною: «Сама винна, треба було поговорити з донькою, з’ясувати все». Але Анна Степанівна знає своє.
— Дитина не придумає такого, — каже вона з твердістю в голосі, дивлячись в порожнечу. — Поведінка Ніни говорить сама за себе. Вона навіть не зателефонувала, не спитала, чому я поїхала.
Вочевидь, донька все зрозуміла, але мовчить. А Анна Степанівна чекає. Чекає дзвінка, пояснення, хоч слова, але сама не набирає номер — гордість і образа скували її, як ланцюги. Вона не відчуває за собою вини, але серце розривається від цієї тишини, від зради, що прийшла від найближчих. І кожного дня вона запитує себе: невже це все, що залишилося від її любові і жертв? Невже її старість приречена на самотність та забуття?
