Сон про тещу, що не може зупинитися
Відчуття, ніби йду порожнім полем, а вітер шепоче: “Навіщо тобі це? Вона вже не твоя”. Але серце, як залізний колокол, гуде в грудях — не замовкне.
— Оленко, навіщо ти лізеш у цю халепу? — цокочуть сусідки. — Вона тебе забуде, як тільки знайде нового. А онук виросте й навіть імени твого не згадає.
А мені соромно. Соромно, що виростила сина без батькового плеча, а тепер плачу за те, чого не вклала — за людяність.
Мій Богдан одружився шість років тому. Його Галина приїхала до нашого Рівного з Карпат, вчитися. Вони швидко зійшлися, орендували хатинку біля річки. З Галею в нас відразу вийшла якась нерівність. Не сварились, але між нами стояла тиша, густа, як лісова пітьма.
Я не лізла у їхнє життя. Працювала від світанку до ночі, пенсію відкладала. Заходила лише коли кликали.
Через три роки народився Олесь. Жили вони далі в оренді, мріяли про хатину під іпотеку. Але коли хлопчик піш у садочок, у них почалися бурі.
Богдан запевняв, що ніякої іншої жінки нема. Та я ж мати — чую, коли кричить душа. І ось: як тільки Олеся відвели до садка, син подав на розлучення.
— Мамо, не роби з цього драми. Я платитиму аліменти. До речі, в Настуні вже наше дитя під серцем — це тепер моя родина. А Галка хай сама викручується. Поїде до батьків — у них у горах свіжіше повітря, — кинув він, не підводячи очей.
Ми сварилися довго і люто. Галя не хотіла їхати — в її селі не було ані роботи, ані лікаря. Та й батьки її не чекали з відкритими обіймами. Вона шукала куток у місті, бо сама не тягнула оренду.
Я таємно продовжувала з нею спілкуватись. Коли небога віддавала дитячий одяг, я запропонувала віднести — треба було приміряти. Прийшла в обід — Галя годувала Олеся борщем.
— Не люблю борщ без сметани… — прошепотів хлопчик. — Мама сказала, що треба зберегти гроші на хату.
Галя повернулась до вікна. І беззвучно заплакала, як дощ по шибках.
Я не витримала. Попросила забрати Олеся на прогулянку. Купила сиру, яблук, меду. І йдучи додому, згадала, як сама в дитинстві їла пустий капустяник у тітки. Тільки тоді був голод, а зараз — просто батькова байдужість.
З того дня я почала їй допомагати гривнями. Син не знав. Поки Олесь випадково не проговорився.
— Гарно, так? Онучці ляльку не купиш, а їм платиш за куток! — заревів Богдан.
— А ти хочеш, щоб твій син спав на вокзалі? — випустила я з себе зиму. — Ти втік, а вона сама бореться. Мені за тебе соромно. Тому й плачу — хоч трішки загладити твою холодність.
— Значить, ти обрала чужу жінку замість рідної крові?
Нехай. Але Олесь — він не чужий. І поки я дишу, він не буде їсти капустяник на воді. Навіть якщо син ніколи цього не зрозуміє…
