Ось сон, де серце б’ється за тих, кого інші вважають чужими.
— Оленко, навіщо тобі це? — шепочуть подруги. — Вона ж тобі вже не рідня. Одружиться знову — і забуде, як тебе звати. І онук підросте — теж не згадає. Лише гроші та нерви на вітер.
А мені соромно. Соромно, що свого сина виростила без батькового плеча, а тепер плачу за те, чого не дала йому — совісті.
Мій Дмитро одружився шість років тому. Його вибраниця, Соломія, приїхала до нашого Львова вчитися. Вони швидко зійшлися, зняли хатинку, будували своє невеличке щастя. З Соломією в нас одразу щось не склалося. Не сваряться, але між нами — мур.
Я не лізла в їхнє життя. Працювала від світанку до ночі, на пенсію ще не думала. Заходила в гості, коли кликали, сама їх інколи відвідувала.
Через деякий час у них народився син — Юрко. Жили на орендованій квартирі, мріяли про власну. Але як тільки хлопчик пішов у садочок, почалися чвари.
Дмитро запевняв, що ніякої іншої жінки у нього немає. Та я ж мати — відчуваю, коли щось не так. І справді: ледве Юрко став ходити до садка, син подівся на розлучення.
— Мамо, не роби з цього драми. Я платитиму аліменти. До того ж, у мене Наталка вагітна — тепер це моя родина. А Соломія нехай сама викручується. Поїде до батьків, у них у селі повітря чистіше, — кинув він, не дивлячись у вічі.
Ми жорстоко посварились. Соломія їхати не хотіла — у її рідному селі під Тернополем немає ні роботи, ні садка. Та й батьки її з розпростертими обіймами не чекали. Вона шукала, де б знайти кімнатку, бо сама квартиру не потягнула б.
Я все одно тримала з нею зв’язок. Коли моя сестра передавала дитячі речі, я запропонувала віднести їх — треба було приміряти. Прийшла в обід — якраз Соломія годувала Юрка. Пригостила мене тарілкою борщу.
— Не люблю борщ без м’яса… — пробурчав хлопчик. — Мама курку не купила, бо треба за квартиру платити.
Соломія відвернулась до вікна. І тихо заплакала.
Я не витримала. Попросила дозволу взяти Юрка на прогулянку. Купила їжі, солодощів. І поки йшла додому, згадала, як сама їла «пустий» борщ у бабусі після війни. Тільки тоді була війна, а тепер — просто байдужий батько.
З того дня я почала їй допомагати грішми. Син не знав. Поки одного разу Юрко не вимовився.
— Нормально, так? Онучці ляльку не можеш купити, а їм за оренду платиш! — вибухнув Дмитро.
— А ти хочеш, щоб твій син на вокзалі спав? — не втрималась я. — Ти втік від відповідальності, а вона сама бореться. Мені за тебе соромно. Тому й плачу — хоч якось згладити твою чорствість.
— Значить, ти обрала чужу жінку замість рідного сина?
Нехай так. Але онук — він не чужий. І поки я жива, він не їстиме борщ на воді. Навіть якщо син цього ніколи не зрозуміє.
