«Я пішла, бо більше не могла терпіти»: як чоловік за один день поставив мене перед фактом — і привів у дім чужих дітей
Ми з Ігорем почали зустрічатися, коли його шлюб уже давно розпався. Він був вільний, розлучений, спокійно жив сам і здавався врівноваженим, стриманим, розсудливим. Тоді мені здавалося, що це саме та людина, з якою можна побудувати справжнє майбутнє. Він ніколи не говорив про свою колишню. Ані поганого слова, ані згадки — ніби того розділу його життя взагалі не існувало.
Я не наполягала. Не хотіла лізти в минуле, адже у нас усе складалося добре. Ми зійшлися дуже швидко — з першої зустрічі зрозуміли, що дивимося на багато речей однаково. Переїхали разом майже відразу. Жили мирно, без бур і істерик. Єдине, що я точно знала, — в Ігоря було двоє дітей від попереднього шлюбу. Він відвідував їх, купував подарунки, іногда затримувався в них до вечора. Я в їхньому житті не брала участі. Його колишня жінка люто мене ненавиділа, тому мене біля дітей не було.
Через чотири роки ми з Ігорем одружилися. І того ж дня я дізналася, що вагітна. Це був щасливий момент — Ігор сяяв від радості, обіймав, метушився, піклувався, вночі бігав по полуницю та морозиво. Я почувалася коханою. Усе було по-справжньому. До одного вечора.
Він повернувся з відвідин дітей і сказав рішуче: «Олю, мої діти житимуть з нами. Марія (його колишня) поїхала за кордон із новим чоловіком. Коли повернеться — не знаю. Дітей вона залишила на мене». Я мовчала. Не кричала, не скандалила. Просто слухала, як у моїй голові руйнується щойно збудований дім із мрії. Він навіть не спитав, не пояснив — просто поставив перед фактом.
Через тиждень діти були в нас. Я намагалася впоратися. Готувала, прибирала, пробувала знайти спільну мову. Але діти мене не приймали. Вони ігнорували мої прохання, відмовлялися їсти мої страви, розкидали речі по хаті, сміялися мені в обличчя й називали мене чужою. Одного разу старший кинув у мене тарілкою з варениками. Я плакала у ванній, притискаючи руки до живота.
Ігор казав: «Олю, ну потерпи… це ж діти». А я дивилася на нього й думала — а хто я? Я вагітна. Я жінка, яка погодилася бути твоєю дружиною. Але я не давала обітниці стати мачухою проти своєї волі.
Через місяць я не витримала. Зібрала речі й поїхала до матері. Там я вперше за довгий час змогла виспатися. Змогла спокійно поїсти. Змогла дихати. Чоловік приїхав через тиждень, сердився, ображався, казав, що я зрадниця. Я просто зачинила двері. Пішла.
Я подала на розлучення. І не пожалкувала.
Минуло п’ять років. У мене чудова донька, заради якої я живу. У мене нова людина, яку вона називає татом. Ми — родина. А Ігор… він залишився з тими самими дітьми. Їхня мати так і не повернулася. Я не шкодую про свій вибір. Тоді я обратила себе. Обрала дитину під серцем. Обрала життя без болю й почуття провини. І кожного разу, коли я дивлюся на свою доньку, — я знаю, що зробила правильно.
