**4 червня, Київ**
Я завжди була старою в багатодітній родині, що жила в маленькому селі під Полтавою. Весь тягар догляду за молодшими братами і сестрами лежав на моїх плечах. Годувала їх, лікувала від застуди, відводила до школи. Батьки ніколи не питали, чи хочу я цього, — просто наказували: «Треба!» — і все.
Друзів у мене майже не було. Часом і не до них, а ще однолітки сміялися, кликали мене «нянькою» чи «хрущом». Їхні слова пекли серце, і я часто ридала, ховаючись у коморі. Батько, побачивши сльози, брався за ремінь. «Вибию з тебе дурість!» — кричав він, і кожен удар болів не тільки в тілі, а й у душі.
Дитинства у мене не було. Після дев’ятого класу батьки вирішили, що я мушу стати кухарем — щоб родина завжди була ситою. Відправили мене до місцевого училища, навіть не запитавши моєї думки. Я зціпила зуби і підкорилася, як завжди.
Через три роки влаштувалася у невеличкій їдальні у місті. Батько вимагав, щоб я тягла додому їжу, але я відмовлялася. Матір одразу накинулася з докорами: «Егоїстка! Через тебе вся родина голодує!» Мою першу зарплату вони забрали без слів. Отримавши другу, я зібрала речі й втекла. Купила квиток на перший потяг, навіть не думаючи, куди він іде. Головне — вирватися з того пекла. Я знала: якщо залишусь, моє життя буде зруйноване.
Було важко. Бралася за будь-яку роботу: мила під’їзди, підмітала вулиці, поки не влаштувалася мийницею у кафе. Лише через кілька років мені дозволили працювати на кухні. Кожну копійку я відкладала, навіть коли зарплата зросла. Мрія про власну хату, де я сама собі господиня, не давала здаватися. Жила у старої жінки, Ганни Іванівни, яка стала мені ріднішою за рідних. Брала за кімнату символічну плату, а я допомагала їй по господарству. Кожен вечір вона зустрічала мене гарячою м’ятою та свіжими пампушками. У ті моменти я вперше відчувала себе щасливою.
Незабаром я зустріла Андрія, свого майбутнього чоловіка. Весілля не гуляли — просто розписалися. Я переїхала до його батьків, а через рік народила доньку, потім сина. Життя ніби налагодилося, але тіні минулого не відпускали. Батьки почали снитися — їхні суворі обличчя, крики. Я розказала про це Андрію, і ми вирішили поїхати до них. Хотіла помиритися, показати онуків, налагодити зв’язок. Накупила повні торби гостинців — цукерки, фрукти, ковбасу — і готувалася до зустрічі з тремтінням.
Але коли я переступила поріг рідного дому, мене зустріли не обійми, а прокльони. Батьки кинулися з образами, а тато навіть замахнувся. Брати спивалися, молодша сестра пішла за дурною компанією. Ніхто навіть не глянув на моїх дітей, не запитав, як я жила. Мати захлопнула двері, крикнувши: «Зраднице!» Я стояла, приголомшена, стискаючи ручки важких торб. Можливо, хтось назве мене дріб’язковою, але я розвернулася, забрала гостинці й пішла. Назавжди. Навіть на їхні похорони не повернуся.
**Життя навчило мене: іноді найважче — зберегти себе. І це гідніше, ніж весь світ.**
