Я хотів зробити їй пропозицію… але вона пішла через вісім років, ніби я був порожнім місцем.
Привіт. Знаю, зазвичай у таких історіях героїні — жінки, але сьогодні говоритиме чоловік. Тому що я — один із тих, хто втратив не просто кохання, а цілу частину життя. Мене звуть Дмитро, мені двадцять вісім, я з Харкова, і досі не можу оговтатися після того, що сталося.
Ми з Соломією були разом вісім років. Ціле століття, якщо замислитися. Познайомились ще в університеті, коли нам було по двадцять. Разом переїжджали, підтримували одне одного в складні часи, копили на відпочинок, вирішували, де купити меблі, разом ховали мою бабулю, разом сміялися зі старих фільмів. Я думав, що у нас не просто кохання, а справжнє партнерство. Надійне, доросле, міцне. Я помилявся.
Місяць тому ми вирішили взяти паузу. Нібито — щоб зрозуміти, чи можемо жити один без одного. Тоді це здавалося розумним. Нічого, здавалося, не віщувало лиха — ми не сварилися, не ображали одне одного. Просто, за її словами, «щось усередині неї змінилося», і вона «не впевнена у своїх почуттях».
Я погодився. Дурень. Думав: ну, тиждень-два — і все налагодиться. З першого ж дня мені стало важко. Не міг спати в нашому ліжку без неї, не міг заходити на кухню, де ми пили ранкову каву, не міг пройти повз крамницю, де вона купувала улюблені цукерки. Зрозумів: ні, без неї не можу.
Почав їй писати. Дзвонив. Надіслав квіти з запискою: «Пробач, якщо чимось зачепив. Повернись. Без тебе все втрачає сенс». Запросив на вечерю — вона відмовилася. Почав писати їй зранку й увечері: «Доброго ранку, як справи?», «Сумую…» — у відповідь летіли холодні, чемні фрази. І все. Я відчував, як втрачаю її щодня все більше.
Запитав прямо: «Ти більше не хочеш бути зі мною?» Вона сказала: «Мені потрібен простір». Я поважав це. Змусити кохати неможливо. Відступив. Але моє серце не відступило. Я продовжував сподіватися. Адже у мене були плани… Хотів цього літа зробити пропозицію. Купив перстень. Навіть вибрав місце — той самий місток, де ми вперше поцілувалися. Уявляв, як стану на коліно і запитаю: «Вийдеш за мене?» А вона заплаче від щастя і скаже: «Так».
Але замість цього отримав повідомлення. Холодний, відсторонений SMS: «Пробач, але у нас немає майбутнього. Будь ласка, більше не пиши».
У ту мить відчув, ніби земля пішла з-під ніг. Все всередині стислося. Я сидів на кухні, дивився у порожню чашку і не міг дихати. Ми були разом вісім років. Я знав її звички, її запах, її голос уві сні. Любив її до тремЯ не знаю, як жити далі, але обов’язково навчуся, бо життя — це не тільки вона, навіть якщо зараз здається, що тільки вона й мала значення.
