До свого шістдесятиріччя я готувалася з особливим трепетом. Тижнями продумувала кожну дрібницю: склала меню, закупила продукти, заздалегідь приготувала улюблені страви родини — голубці, запечену котлету по-київські, кілька видів салатів, закуски й, звичайно, торт власного приготування. Хотілося, щоби усе було ідеально — аби діти, онуки, близькі зібралися за одним столом та разом відсвяткували мій ювілей.
Живу я у Львові разом із молодшою донькою Олесею, якій уже тридцять, але, на жаль, поки вона не знайшла своєї долі. Мій старший син Іван — дорослий чоловік, йому сорок, він одружений із Яриною, і в них росте чудова донька, моя онука Марічка.
Я заздалегідь попередила всіх, що свято буде в суботу. Навмисне обрала вихідний, аби нікому не довелося змінювати плани. Усі обіцяли бути. Я уявляла, як ми сидітимемо за накритим столом, сміятимемося, згадуватимемо старі історії.
Але того дня ніхто не прийшов.
Я набирала номер Івана знову й знову — безрезультатно. Телефон мовчав. Із кожною хвилиною серце стискалося все дужче. Замість радості та привітань я провела вечір у сльозах. Жахливо було дивитися на святковий стіл, на торт, який так ретельно прикрашала. Усе здавалося безглуздим.
Олеся весь вечір була поруч, намагалася мене втішити. Лише завдяки їй я не зламалася остаточно.
Наступного ранку я не витримала. Зібрала залишки частувань і поїхала до сина сама. У голові крутилася лише одна думка: ану ж щось трапилося?
Коли я подзвонила у двері, мені відчинила Ярина. Вона була у домашньому, сонна, і на її обличчі не було й тітки радості від мого приходу.
— А ви навіщо приїхали? — без жодного привітання запитала вона.
Я зайшла у квартиру. Іван ще спав. За кілька хвилин він з’явився на кухні, похмурий, мовчки поставив чайник.
Я не стала ходити навколо:
— Чому ви вчора не прийшли? Чому навіть трубку не взяли?
Син мовчав. За нього заговорила Ярина. І її слова стали для мене другим ударом.
Вона заявила, що всі ці роки таїла образу: нібито я подарувала їм маленьку однушку, залишивши собі просторий трикімнатний будинок. Що їм, бачте, не вистачає місця, що через це вони не можуть народити другу дитину.
Я стояла й слухала, не вірячи своїм вухам.
Спогади виринали перед очима. Після зникнення чоловіка я залишилася сама із двома дітьми на руках. Батьки допомогли купити трикімнатну. Я тягла все сама — навчання дітей, їхні гуртки, хвороби, підліткові бунти. Коли Іван привів у дім Ярину, я не вигнала їх, а зробила все, аби їм було добре: віддала їм одну кімнату, Олесі — іншу, сама перебралася у прохідну.
Коли через сім років народилася Марічка, я практично сама доглядала за онукою — годувала, гуляла, уночі вставала.
Потім померла свекруха, з якою майже не спілкувалася. І несподівано залишила мені у спадок занедбану однушку. Я зробила там ремонт за свої заощадження — і подарувала їй синові та невістці, аби в них була своя оселя.
Я думала, що вчинила правильно. Що, віддавши їм квартиру, я подарувала їм свободу.
А вийшло, що я зробила недостатньо.
Я пішла від них, не попрощавшись. Їхала додому з грудками в горлі. У вухах дзвеніли слова Ярини. У серці пульсував біль.
Як же так? Чому добро сприймається як належне? Чому найближчі люди можуть зрадити та знецінити все, що ти для них зробила?
Тепер я багато зрозуміла.
Не можна все життя лише віддавати, жертвуючи собою у надії на вдячність. Її може й не бути.
Люди легко звикають до хорошого і починають вимагати більше. А коли не отримують — звинувачують.
Ввечері я сіла за стіл, де ще вчора чекав гостей святковий торт. Наливши собі чашку чаю, я глянула у вікно на тихий осінній Львів.
І раптом відчула дивне полегшення.
Більше я нікому нічого не винна.
Ні виправдовуватися.
Ні доводити свою любов.
Ні віддавати останні сили в обмін на мовчання й образу.
Тепер настав час подумати про себе.
І я це зроблю.
