Свекрусі я подарував таке, що вона неодмінно розгубиться! І завжди здригатиметься, дивлячись на той подарунок. Але нічого не зробить, не викине ж! Прийдеться тримати десь на виду, милуватися й нести свою ношу! Отак. Переллється ж колись чуже зло на свою голову. Така вже вона моя непривітна Галина Павлівна! За всі пятнадцять років мого шлюбу з Орестом, вона не сказала мені жодного доброго слова. Холодна, непробивна. Інші хоч щось буркнуть, крізь зуби, а ця мовчить та тільки своїми темними очима заглядає. Я й стараюсь до неї не навідуватися: раз на рік на пять хвилин і то заради Ореста, розповідав я своїй подрузі Соломії.
Та захоплено кивала головою. У неї самої теж взаємини з тещею не надто теплі.
За традицією ми три шкільні друзі збиралися бодай раз на два тижні у когось вдома. Я працюю перукарем, завжди наводжу всім свіжі зачіски перед виходом. Соломія, кухарка, щоразу приносила “гору смаколиків”, як називав їх мій син Марко.
Була й третя подруга Лілія. Нещодавно вона почала працювати медсестрою на новому місці, і ми хотіли випитати, де саме. Але розмова знову перейшла на наших родичок.
Не можу її терпіти! Вона для мене ніхто! Не було б її, і… почала було я, як завжди.
Тут неголосно втрутилася Лілія з гіркуватою посмішкою:
А що, Петре? Легше стало б від цього?
Я видихнув, ніби забувши всі образи. Згадав нинішній ранок: як ніс той свій подарунок портрет, замотаний у красивий папір, і злорадно посміхався. Вручав Галині Павлівні, а вона, наче дівча, одразу почала розгортати, аж руки трусилися від хвилювання. Але я попередив: відкрити можна лише після мого відходу. Зіпсував, мабуть, їй весь день народження.
Уже ж питали, куди я влаштувалась, перевела тему Лілія.
Ми зацікавлено збадьорилися.
В приватну клініку? здогадалася Соломія.
Тепер грошима гребти будеш! засміялася вона.
Я у хоспісі тепер, просто відповіла Лілія.
Всі миттєво затихли.
Ой, Лілю, як так? Не страшно? А гроші? затривожилася я.
Все вам не ті гроші Петре, прости, але хочу сказати тобі одне: ти дурень, прошепотіла вона.
Це моя свекруха дурна! не втримався я.
Ні, Петре, це ти нерозумно вчинив. От кажеш, добра від неї не почув. А як ви з Орестом потребували грошей на розширення квартири хто продав власну трикімнатку в центрі Львова й перебрався на дачку на околиці? Галина Павлівна. Без нарікання, без докорів.
Коли Марко тяжко захворів, хто знаходив найкращого спеціаліста в Києві? Саме вона відискала звязки через подругу дитинства, і врятували нашого хлопчика. І коли після випускного драйву ти прокинувся не вдома, а у знайомого, а Орест точно б того не пробачив хто прикрив? Галина Павлівна сказала, що ти тієї ночі в неї був.
Скiльки разів я їла її солоні огірки, варення, лечо все, що вона тобі передає. Ти ж і томатну розсаду не відрізниш від мяти! А є люди небалакучі, не вміють вони до пишномовності але любов свою справами показують!
Я слухав і не міг дібрати слів. Щойно думав: піду, гримну дверима, більше не прийду. Але в грудях крутилося дивне відчуття: і задоволення від дрібної помсти вже не було.
Соломія мовчала, нервово жуючи домашні пиріжки. Не захищала вже мене, як колись.
Лілія раптом поділилася своїм болем:
Ви, певно, забули: у мене мами немає вже пятнадцять років. Як і у тебе, Петре, стільки триває шлюб. Тільки ти нарікаєш на свекруху, а я щодня думаю, якби бодай на хвильку її побачити Телефон її досі поповнюю дзвоню, аби просто поговорити з тишею, розказати все, що на серці. Обіймаю мамин плед і уявляю, ніби це вона мене гріє.
Ти маєш маму й свекруху. Чому ж так зверхньо до старших? Згадай, коли востаннє стриг або підкрашував Галину Павлівну? Усіх нас так, а її?
Мені стало соромно. Я ніколи цього не робив, не бачив потреби. Отакі ми буваємо чужих порадуєш, рідних обминаєш.
Соломія з лагідністю згадала: «Я свою свекруху завжди пригощаю, пироги їй печу як дитина тішиться. Дрібниці зате на душі тепло.»
Лілія ж поділилася історіями зі своєї роботи. Там, серед страждань та втрати, люди найбільше цінують ті моменти турботи, які в родині сприймаються як належне.
Був у нас хлопець, підприємець з Івано-Франківська. Маму ледь не золотом засипав, а вона тільки й мріяла ще раз побувати у рідному селі. Він все відкладав не було коли. І от коли залишилася лише згадка, стояв біля її ліжка, благав Мамо, пробач, я все тобі не додав… А сивий чоловік носив доньці красиві заколки, сподіваючись, що колись повернуться густе волосся, як у дитинстві.
От і думаєш: люди плачуть, коли страшне вже сталося, чи розтрачають щастя на дрібні сварки. А треба дорожити головним тими, кого маємо поруч.
Соломія поспішала до сімї: Будемо вечір проводити разом, а щоб і свекор зі свекрухою були!
Я тремтячими руками шукав щось у сумці, впустив усе на підлогу. Лілія мовчки допомогла зібрати. Ми розійшлись, залишившись наодинці зі своїми думками.
Дорогою додому я раптом усвідомив: десь на околиці маленького містечка Трускавець, скажімо, Галина Павлівна саме розглядає мій подарунок. Портрет, на якому я сам. Хотів досолити їй, а вийшло нехай хоч ненавидить, та змушений милуватися.
Якби мені таке зробила невістка? Я б переживав. Мені стало не по собі. Набрав усіх клієнтів, відмінив записи, поїхав до свекрухи.
На подвірї горіло світло. Занавіски з вишитими маками, вазончики з геранню на підвіконнях усе те, що дратувало мене раніше, тепер здалося рідним.
Двері були відчинені. На столі вареники у мальованій мисці, улюблена окрошка мого Ореста, млинці. Муж з сином розмовляли й сміялися. Сама Галина Павлівна, в синьому сарафані й з кіскою через плече, показувала гістьям мій портрет.
Ось мій подарунок від Петра, чоловіка Орести. Він як цар. Білолиций, гарний, очі сині як небо. Я коли дивлюсь, так душа співає: ну що за красень! Тепер він завжди тут буде. Художник намалював його. Я від щастя мало не розплакалася, такого подарунка навіть мріяти не могла!
Я почервонів до вух. Галина Павлівна справді пишалася тим портретом! Виявляється, мовчала вона не від нелюбові, а тому, що не вміла красиво говорити. Але сердечна доброта завжди поруч.
Ти ще й їй ніколи нічого доброго не сказав гримів у мені той “червячок” докору. Усім допомагаєш, а її уникаєш, соромно, Петре!
Я підійшов до Галини Павлівни. Слів не міг дібрати, лише прошепотів: Галино Павлівно, дозвольте вам мамою кликати. З Днем народження!
Свекруха підняла на мене очі повні тепла:
Петрусь, радий, що ти прийшов! Бачиш, яким святом дихає сьогодні наш дім? Ти мій, свій, рідний!
Все раптом стало на свої місця. Я зрозумів: справжнє багатство не у гривнях на рахунку, а в тому, що родина поряд, здорові батьки, живі почуття. І що встиг вчасно це зрозуміти.
А вже завтра День краси! Якщо хтось хоче відновити зачіску чи підфарбувати волосся, звертайтеся! запропонував я.
Це був мій подарунок. Для всіх.
Життя навчило: поки поруч наші близькі треба берегти їх, ділитися добром і турботою, бо другого шансу сказати дякую може вже не бути.
