Я нещодавно їздила до іншої країни, аби побачити свого колишнього нареченого через три місяці після того, як він мене покинув. Ну, звучить трохи по-дурному, погодься. Мені тоді голова взагалі не працювала тільки серце. Я акуратно складала в дорожню сумку обручку, в телефоні були наші фотографії, а в голові крутилась ця наївна думка: може, якщо він мене побачить, то пошкодує.
Я знала, де він працює. Лікар у великій лікарні, якраз у Києві. Приїхала одна, з невеличкою валізою та серцем, затисненим у грудях від хвилювання. Сіла у фойє, робила вигляд, ніби чекаю, щоб спитати про когось зі знайомих пацієнтів Але коли він йшов коридором у білому халаті, трохи змучений та на ходу, я завмерла. Він був таким самим навіть погляд той самий, трохи заклопотаний.
Я підійшла та тихо сказала, що нам треба поговорити. Він занепокоєно на мене подивився. Ми трохи відійшли. Я намагалась триматись впевнено, хоча всередині все стискалось. Сказала, що приїхала, бо не хочу, щоб між нами все так несправедливо закінчилось, що все ще його люблю і вірю, можливо, можна врятувати наші стосунки.
Він навіть не завагався. Лише сухо сказав, що вже все вирішив, зараз повністю у роботі і мені слід рухатись далі. Не сперечався, не підвищував голос, просто був дуже холодний такий, як я не очікувала.
Я ледь не розплакалась прямо перед ним, але стрималась. Кивнула, дістала з портмоне обручку, повернула йому її і швидко попрощалась. Вийшла на вулицю, сіла просто на бетонну лавку біля входу до лікарні І просто не витримала: закрила лице руками й розридалась, як давно не ридала. Плакала і за цю подорож, і за марну надію, і за відмову і за любов, яка не була взаємною.
Я навіть не помітила, як на іншій лавці неподалік сидів ще один лікар. Він був на перерві та чув, як я плачу. Коли я трохи заспокоїлась, він неспішно підійшов і дуже лагідно запитав:
Пробач, що перериваю Тобі не потрібна допомога? Ти в порядку?
Я тихо відповіла, дивлячись в землю:
Ні мені вдруге зламали серце, і той самий хлопець.
Він подивився дуже по-людськи, без жодного осуду. Запитав, чи може сісти поруч. Сів. Вийшла якась дивна, відкрита, але дуже справжня розмова. Він запропонував води, спитав, чи є в мене тут знайомі, чи я зовсім одна. Я розповіла все що приїхала тільки щоб побачити його, що ми були заручені, що планували весілля і як три місяці тому він мене залишив, а я досі не можу це прийняти.
Він просто слухав. Казав спокійно не фліртував, а говорив як людина, яка щиро хоче допомогти незнайомій дівчині, що плаче біля лікарні. Казав, що не варто випрошувати любов, що нормально зараз розбитись, але не можна залишатись у цій точці назавжди.
Потім ми почали листуватись. Я йому сказала, що не планую довго бути в Києві, що хочу швидше повернутись додому, у Львів. Він спитав про мій квиток назад а я мусила зізнатись, що нічого не купила, приїхала навмання з однією думкою помиритись. Він тоді каже:
Залишся хоча б на пару днів. Виходь зі мною і друзями, не замикайся в готелі, не сиди одна й не плач.
Я погодилась. Ми ходили їсти, гуляли хвилинку містом, я знайомилась із його колегами з лікарні. У мене був справжній режим розбитого серця. Між нами нічого не трапилось ні поцілунків, ні навіть флірту. Просто теплі розмови, якісь обережні усмішки, що відволікали від болю.
Через тиждень я повернулась у Львів. Думала, що на цьому все закінчиться. Але ні ми продовжили спілкуватись щодня, півроку: довгі повідомлення, нічні дзвінки, голосові. Про буденні речі але так щиро. І якось, зовсім непомітно, ми стали справді близькими.
Одного дня він просто написав: Я в Львові. Мені треба тебе побачити. Я приїхала в аеропорт а він там стоїть з валізою, зовсім розгублений. Він мене обійняв і сказав:
Я тебе кохаю. Не хочу більше писати просто так на екрані. Приїхав, бо хочу дивитись тобі в очі і дізнатись, чи ти теж відчуваєш щось.
Я розплакалась але вже не від болю. Від страху, хвилювання, радості, сюрпризу від усього одразу. Я сказала так і для себе, і для нього. З того дня ми нарешті стали парою.
Зараз вже й три роки минуло! Ми заручені. Одружились у серпні вже роздаємо запрошення на святкування. І знаєш, думаю: якби я не їхала у Київ шукати людину, яка мене відкинула, ніколи б не зустріла чоловіка, який став моїм коханим.
Хоч починалося все з розбитого серця й сліз на лавці біля київської лікарні, це перетворилось на найбільш неочікувану та справжню любовну історію в моєму житті.
