Їхала я в іншу країну, щоб побачити свого колишнього нареченого через три місяці після того, як він мене кинув. Звучить, ніби мені треба медаль за дурість, знаю! Але тоді мозок у мене був у відпустці керувало серце, а не розум. У валізі лежала каблучка, у телефоні наші фото, а десь попід бажанням наївна віра, що побачивши мене, він раптом передумає.
Я знала, де він працює, як-не-як лікар у лікарні. Приїхала сама, ручна сумка і живіт, який сам себе зїдає від хвилювання. Сіла у фойє й удавала, що чекаю на запитання про неіснуючого пацієнта. Як тільки побачила його у коридорі дихати стало якось забагато роботи. Такий самий, як і раніше: білий халат, вічно змучений, поспішає кудись, як маршрутка на останньому рейсі.
Підійшла, кажу: «Треба поговорити». Він дивиться, наче побачив ведмедя в центрі міста. Пройшлися коридором. Я намагалася звучати впевнено, але так собі то вийшло: сказала, що не хочу ось так все кидати, що ще люблю, що хочу дати нам шанс.
Він навіть не задумався. Холодніше за морозильник сказав, що все вирішено, що його робота це його життя, і що мені краще рухатися далі. Голосу не підвищував, а було так, наче мене обливали крижаною водою.
Відчуваючи, як очі вже от-от затоплять повенню, стисла зуби, віддала каблучку з портмоне й попрощалась так швидко, як тільки могла. Вийшла, сіла на бетонну лавку перед входом до лікарні і ну, розплакалась. Так ридала, що аж сама себе дивувала за дорогу, за надію, за всі ці дешеві ромкоми у голові.
Я навіть не помітила, що на іншій лавці вже хвилин десять сидить інший лікар вийшов перепочити. І ось, коли мої сльози почали повільно випаровуватись, він підійшов і так ніби згрішив: «Перепрошую, якщо щось треба я поряд. Все гаразд з вами?»
Опустила голову, вдихнула і вилетіло: «Ні… Мені вдруге розбили серце. Той самий талант в одній людині!»
Поглянув на мене дуже по-людськи. Запитав, чи можна сісти поряд. Сів. Я йому все розповіла: як прийшла сюди з пустою надією, що він був моїм нареченим, що я отож зібралась заміж, а тепер збираю залишки себе по шматках.
Лікар не влаштовував суду і не читав моралі. Просто слухав. Говорив просто і спокійно. Сказав, що не варто просити про любов. Що це нормально бути розбитою сьогодні, але не треба розбиватись щодня. Тон не флірт, а щире бажання допомогти абсолютно незнайомій дівчині, яка реве на лавці перед обласною лікарнею.
Почали ми разом переосмислювати життя… Потім почали переписуватись. Я зізнаюсь не хотіла довго бути в тій країні. Казала йому, що все, квитка назад навіть не купила, бо надія ж міряла все в гривнях, а не реальних шансах. Він пропонує: «Залишайся на декілька днів! Побудь зі мною і з друзями, а не муч себе наодинці у готелі». Я подумала: чому б і ні?
Вечорами ходили на вареники в місцеві кафе, гуляли по місту, знайомились з його колегами. Я тоді жила в режимі «розбите серце», без романтики, без ласки тільки розмови, смішки і коротке звільнення від болю.
Тиждень по тому я повернулась у свою рідну Україну. Думала і на цьому все! Але не все: спілкування продовжувалось щодня. Шість місяців як серіал у Viber: довгі повідомлення, вечірні дзвінки, голосові, навіть про погоду на Хмельниччині.
Аж одного вечора він зявився у моєму місті. Написав мені: «Я тут. Мушу тебе побачити». Зустрів мене біля вокзалу, з валізою, виглядав, ніби зараз почне співати «Ой, на горі два дубки». Обіймає й каже напряму: «Я тебе кохаю. Не хочу більше говорити через екран. Прийшов, щоб подивитися тобі в очі і побачити, чи в тебе так само».
Я плакала. Але вже не з болю. А від страху, радості, несподіванки всього й одразу. Відповіла йому «так» навіть не помітила, як сама закохалась. І з того дня почалися наші стосунки.
Тепер минуло увага! три роки, як ми разом. Ми заручені. Весілля було в серпні. Тепер пересилаємо запрошення у Viber і сміємось, що доля змусила мене подорожувати за чимось, чого вже давно не існувало щоб знайти те, чого я навіть не шукала.
Все почалось з епічних сліз на бетонній лавці перед українською лікарнею, а закінчилось найдивнішою, абсурднішою і водночас найтеплішою історією любові у моєму житті.
