Я доведу, що впораюся без нього
Коли мій чоловік, Тарас, кинув мені в обличчя: “Оксано, я без тебе проживу, а ти без мене — ні”, я, Оксана Петрівна, відчула, ніби земля розчиняється під ногами. Це було не просто образливо — це був виклик, кинутий прямо в серце. Він думає, що я безпорадна, що без нього моє життя розсиплеться? Що ж, побачимо! З того дня я вирішила: досі бути тінню в його світі. Влаштувалася на роботу на половину ставки, щоб почати будувати своє — без його “турботи”. Нехай знає: я не лише виживу, а й стану міцнішою, ніж він уявляв.
Ми з Тарасом одружені вісім років. Він завжди був “головою” у нашій родині: заробляв, ухвалював рішення, казав мені, що робити. Я працювала адміністратором у перукарні, але після весілля він наполіг, щоб я звільнилася: “Оксано, навіщо тобі працювати? Я забезпечу”. Я погодилася, думаючи, що це дбайливість. Але з часом зрозуміла: це не турбота, а контроль. Він вирішував, що я вдягаю, з ким спілкуюся, навіть як готую вечерю. Я перетворилася на домогосподарку, яка живе заради його схвалення. І ось, після чергової сварки, він випалив: “Ти без мене — ніхто”. Ці слова палили, як розжарене залізо.
Сварка почалася через дрібничку — я хотіла поїхати до подруги на вихідні, а він заборонив: “Ти мусиш бути вдома, Оксано, хто готуватиме вечерю?” Я обурилася: “Тарасе, я не прислуга!” І тоді він сказав це. Я стояла, ніби під ударом, а він просто пішов у іншу кімнату, наче нічого не сталося. Але для мене це був перелом. Я не спала всю ніч, обдумуючи його слова. Він правий? Невже я дійсно не впораюся без нього? А потім у мені прокинувся гнів. Ні, Тарасе, я доведу, що ти помиляєшся.
Наступного дня я почала діяти. Подзвонила подрузі Марійці, яка працює в кав’ярні, і запитала, чи немає вакансій. Вона здивувалася: “Оксано, ти ж сто років не працювала! Навіщо тобі це?” Я відповіла: “Щоб довести, що можу”. За тиждень я влаштувалася офіціанткою на полставки. Робота не найкраща — носити підноси, посміхатися вибагливим клієнтам, — але це мої гроші, моя незалежність. Коли я отримала першу зарплату, хоч і невелику, ледь не заплакала від гордості. Я, Оксана Петрівна, яка, за словами чоловіка, “нічого не вміє”, заробила власні гроші!
Тарас, дізнавшись, лише хмикнув: “І що, тепер підноси носитимеш? Смішно”. Смішно? Я посміхнулася: “Побачимо, кому буде смішно, коли я стану на ноги”. Він думав, що я кину через тиждень, але я тримаюся. Робота вимотує, але кожен день я відчуваю себе сильнішою. Почала відкладати гроші — поки трохи, але це мій “фонд свободи”. Планую записатися на курси, може, вивчуся на майстриню манікюру чи бухгалтерку. Ще не вирішила, але знаю одне: я не повернуся до життя, де Тарас вирішує, хто я.
Мати, коли довідалася, похитала головою: “Оксано, навіщо тобі це? Поговори з Тарасом, помиритеся”. Помиритеся? Я не хочу миритися з тим, хто вважає мене нікчемною! Марійка, навпаки, підтримала: “Молодець, Оксано! Покажи йому, що ти не його тінь!” Її слова додали мені сил. Але, чесно, іноді сумніваюся. Ввечері, коли повертаюся втомлена, а Тарас демонстративно мовчить, я думаю: а раптом він правий? Адже я ще не вмію робити багато речей. Але тоді згадую його слова й розумію: я маю спробувати. Не заради нього. Заради себе.
Минуло два місяці, і я вже бачу зміни. Схудла, бо немає часу сидіти й жувати палянички від нудьги. Навчилася казати “ні” — не лише клієнтам, а й Тарасу. Коли він знову почав: “Оксано, звари мені вечерю, я голодний”, я відповіла: “Тарасе, я з роботи, давай замовимо піцу”. Він був у шоці, але промовчав. Здається, він починає розуміти, що я вже не та, що була. А я починаю розуміти, ким є насправді.
Іноді мрію, щоб він вибачився, сказав: “Оксано, я був неправий”. Але Тарас не з тих, хто визнає помилки. Він чекає, що я “одумаюся” і повернуся до ролі слухняної дружини. Але я не повернуся. Ці півставки — лише початок. Я хочу свою оселю, свою справу, своє життя. І якщо він думає, що я без нього загину, нехай дивиться, як я злітаю. А якщо він вирішить піти? Що ж, я вже знаю, що переживу. Бо я — Оксана Петрівна, і я сильніша, ніж він коли-небудь уявляв.
