Вечірнє світло м’яко просочувалося крізь фіранки. Соломія поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Восьма година вечора. Андрій обіцяв бути о сьомій, але останніми місяцями його обіцянки коштували копійки. Соломія подзвонила чоловікові — абонент недоступний. Вона зітхнула й прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти на самоті.
Зі сторони їхня родина виглядала ідеально. Більше десяти років разом, гарний будинок, стабільний дохід. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що Соломія теж у це вірила. До недавнього часу.
Усе почалося ніби з дрібниці. У лютому Андрій вперше за десять років забув про їхній річницю. Ввечері Соломія спитала чоловіка прямо.
— Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?
— Середа, — відповів Андрій, не відриваючись від телефону.
Соломія тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись приглушити тривогу.
Потім помітила: Андрій став частіше затримуватися допізна. На питання відповідав коротко, погляд відводив: «На роботі аврал». Соломія хотіла зрозуміти, вірила стомленому обличчю чоловіка й відступала. Поступово вечори на самоті й друга порція вечері в холодильнику стали нормою.
У середині березня Соломія помітила зміни у його вигляді: нова зачіска, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив змінити імідж? — спитала вона.
— На роботі нові вимоги — діловий стиль, — відповів Андрій, але в його очах Соломія побачила спантеличений погляд хлопця, що збрехав.
А потім настав той самий вечір. Телефон чоловіка задзвонив, поки він був у душі. Соломія пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В».
І коротке повідомлення: «Сьогодні, як завжди?»
Більше Соломія не читала. Інтуїція не помилилася. Того вечора вона зателефонувала подрузі Олені, яка порадила: «Або спитай його прямо, або виріши для себе, що робити, якщо він зраджує».
Квітень приніс остаточну ясність. Андрій став мовчазним, ввічливим і зовсім чужим мешканцем. У ту середу, коли все вирішилося, Соломія прийшла з роботи раніше. Андрій увійшов приблизно о сьомій і, побачивши її, завмер.
— Нам треба поговорити, — промовив він серйозно.
Соломія кивнула.
— Я йду, — сказав Андрій прямо. — У мене інша жінка. Я її люблю.
Так просто. Усе вмістилося у три короткі фрази.
— Її звати Віра? — спитала Соломія.
Андрій здригнувся.
— Давно?
— Близько трьох місяців, — Андрій дивився убік. — Я зрозумів — це справжнє.
— Гаразд, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра щоб і духу твого не було.
Сльози прийшли потім, вночі. Вранці Андрій зібрав речі й пішов, залишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Соломія відчула полегшення. Повітря стало чистішим.
Минуло два тижні. Соломія заглибилася у роботу. Усе змінилося, коли вона зустріла Романа, колишнього колегу Андрія.
— Здоров, Романе. Як там Андрій?
— Ти що, не знаєш? Андрія звільнили три тижні тому. Проєкт провалив.
— Дивно, — зауважила Соломія.
— Може, кохання затуманило голову. Віра знає, як відволікти, — сказав Роман.
— Ти давно знаєш Віру? — спитала Соломія.
— Зі студентських років, — відповів Роман і змовк, зрозумівши, що сказав зайве. Він швидко попрощався та пішов.
Відповідь прийшла через два дні від Насті, бухгалтерки з компанії Андрія.
— Там була підстава, Соломіє. Роман давно мріяв про місце Андрія. Віра — його давня знайома. Вона спеціально його оберігала, щоб відволікти, а потім передала важливі документи конкурентам. Проєкт зірвався, Андрія зробили крайнім. Роман тепер керівник відділу, на місці Андрія.
Тієї ж ночі у двері квартири Соломії подзвонили. На порозі стояв Андрій – блідий, змучений.
— Привіт. Можу переночувати? Більше нема куди йти.
Соломія мовчазно впустила його.
— Диван вільний.
Вранці Андрій розповів: «Віра кинула мене, як тільки мене звільнили. Грошей більше нема».
— Віра і Роман. Давні знайомі, так? — спитала Соломія.
Погляд Андрія став пустим. — Ти знаєш. Мене підставили. Я сам винен. Усе сам зруйнував.
— Можеш поки залишитися. На дивані. Але не думай, що я забула або пробачила.
Так воно й пішло. Андрій жив у вітальні, Соломія – у спальні. Він не нав’язувався, мовчки прибирав, готував, допомагав із дрібними поломками. Він різко змінився.
Два місяці пройшли непомітно. Андрій знайшов нову, менш престижну роботу. Соломія записалася на курси фотографії, ходила на йогу. Одного вечора Андрій повернувся з роботи з коробкою. Усередині було її улюбСоломія взяла пиріжок, відкусила шматочок, і раптом усміхнулася — вперше за довгий час вона відчула, що життя, навіть після бурі, може бути солодким.
