Вечірнє світло ніжно просочувалося крізь віконні завіси. Марія поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Восьма година вечора. Андрій обіцяв бути о сьомій, але останніми місяцями його слова коштували дешевше копійки. Марія набрала чоловіка — абонент недоступний. Вона зітхнула й прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти на самоті.
Зі сторони їхня родина виглядала ідеально. Понад десять років разом, гарний будинок, стабільний дохід. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що Марія теж у це вірила. До останнього часу.
Все почалося ніби з дрібниці. У лютому Андрій уперше за десять років забув про їхнє весілля. Ввечері Марія запитала чоловіка прямо.
— Ти пам’ятаєш, яке сьогодні свято?
— Середа, — відповів Андрій, не відриваючись від телефону.
Марія тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись заспокоїти тривогу.
Потім помітила: Андрій став частіше затримуватися допізна. На запитання відповідав коротко, погляд відводив: «На роботі аврал». Марія хотіла зрозуміти, вірила втомленому обличчю чоловіка й відступала. Поступово самотні вечори й друга порція вечері у холодильнику стали нормою.
У середині березня Марія побачила зміни у зовнішності чоловіка: нова зачіска, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив оновити стиль? — запитала вона.
— На роботі нові правила — діловий дресс-код, — відповів Андрій, але в його очах Марія побачила страх хлопця, що збрехав.
А потім настав той самий вечір. Телефон чоловіка запищав, поки той був у душі. Марія пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В».
І коротке повідомлення: «Сьогодні як завжди?»
Більше Марія не читала. Інтуїція не обдурила. Того вечора вона подзвонила подрузі Олені, яка порадила: «Або питай прямо, або вирішуй сама, що робити, якщо він зраджує».
Квітень приніс остаточну ясність. Андрій став мовчазним, ввічливим і зовсім чужим мешканцем. Того дня, коли все вирішилося, Марія прийшла з роботи раніше. Андрій увійшов близько сьомої й, побачивши її, завмер.
— Нам треба поговорити, — промовив він серйозно.
Марія кивнула.
— Я йду, — сказав Андрій прямо. — У мене інша. Я її кохаю.
Так просто. Все вмістилося в три фрази.
— Її звуть Віра? — запитала Марія.
Андрій здригнувся.
— Давно?
— Близько трьох місяців, — Андрій дивився убік. — Я зрозумів — це справжнє.
— Гаразд, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра щоб тебе тут не було.
Сльози прийшли потім, вночі. Вранці Андрій зібрав речі й пішов, залишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Марія відчула полегшення. Повітря стало чистішим.
Минуло два тижні. Марія заглибилася у роботу. Все змінилося, коли вона зустріла Руслана, колегу Андрія.
— Привіт, Руслане. Як Андрій?
— Ти що, не знаєш? Андрія звільнили три тижні тому. Проект провалив.
— Дивно, — зауважила Марія.
— Можливо, кохання затуманило голову. Віра вміє відволікати, — сказав Руслан.
— Ви давно знайомі з Вірою? — запитала Марія.
— Зі студентських років, — відповів Руслан і змовк, зрозумівши, що сказав зайве. Він швидко попрощався й пішов.
Відповідь прийшла через два дні від Наталі, бухгалтерки з компанії Андрія.
— Там була підстава, Марічко. Руслан давно мріяв про місце Андрія. Віра — його стара приятелька. Вона навмисно його обіграла, щоб відвернути увагу, а потім передала важливі документи конкурентам. Проект зірвався, Андрія зробили крайнім. Руслан тепер керівник відділу на його місці.
Тієї ж ночі у двері квартири Марії подзвонили. На порозі стояв Андрій — блідий, знесилений.
— Привіт. Можу переночувати? Більше нікуди йти.
Марія мовчазно пропустила його.
— Диван вільний.
Вранці Андрій розповів: «Віра кинула, як тільки мене звільнили. Грошей більше немає».
— Віра й Руслан. Давно знайомі, так? — запитала Марія.
Погляд Андрія став порожнім. — Ти знаєш. Мене підставили. Я сам винен. Все сам зруйнував.
— Можеш поки залишитися. На дивані. Але не думай, що я забула чи пробачила.
Так і пішло. Андрій жив у вітальні, Марія — у спальні. Він не нав’язувався, тихо прибирав, готував, допомагав з дрібними поломками. Він змінився на очах.
Два місяці пройшли непомітно. Андрій знайшов нову, менш престижну роботу. Марія записалася на курси фотографії, ходила на йогу. Одного вечора Андрій повернувся з роботи з коробкою. Всередині було її улюблене тістечко.
— Дякую, — сказала Марія. — Не думай, що ми повернулися до минулого. Просто смачно.
— Я знаю, — відповів Андрій. —Але тепер, кожного разу дивлячись у вікно на вечірнє місто, Марія відчувала не страх, а свободу — ніби крила за спиною, які можуть підняти її куди завгодно.
