Коли я погодилася, щоб свекруха мала ключі від нашої квартири, мені й на думку не спадало, що колись це стане проблемою. Ми тільки-но одружилися, були сповнені мрій і віри, що все буде як у казці — тепло, злагоджено, по-родинному.
Чоловік тоді сказав:
— Нехай у матусі буде запасний ключ. На всяк випадок. Раптом квіти потрібно полити, посилку прийняти…
Я згодила. Хотіла показати, що я не з тих ятровок, що одразу стіни будую. Хотіла бути сучасною, благою, без зайвих підозр.
Спершу все йшло саме так, як він казав. Свекруха з’являлася рідко, завжди попереджала, приносила варення, пиріжки, свіжі палянички. Усміхалася, питала, чи потрібна допомога. Я собі думала: «Нехай, їй же важливо проявити турботу, а я потерплю». Навіть усміхалася у відповідь — щиро, з бажання бути гарною невісткою.
Але з кожним місяцем ці візити ставали дедалі менш випадковими і дедалі більш нав’язливими. В якийсь момент вона взагалі перестала дзвонити перед приходом. Просто вставляла ключа у замок — і заходила. Кілька разів я прокидалася від гуркоту каструль — свекруха вже була на кухні, щось смажила, грюкала, галасувала. Одного разу я вийшла зі спальні в халаті, не вмившись, і застала її з чашкою чаю на моєму дивані.
— Спекла штрудель, захопила з собою. На, поласуй! — сказала вона, ніби так і треба.
Я мовчала. Знову. Бо ж «це ж мама», бо ж «вона ж з добрих намірів», бо ж «так не прийнято». Казала чоловікові:
— Може, варто якось з нею поговорити?..
А він махав рукою:
— Та годі тобі, не драматизуй. Всі мами такі. Вона ж від щирого серця…
А всередині в мені назрівала тривога. Бо з кожним її візитом мій простір зменшувався. Вона почала переставляти банки у шафках на свій лад, викинула мої старі приправи зі словами: «Це все вже протерміновано». Принесла свої рушники — «мені так зручніше», — а потім і косметику: крем, щітку, зубну пасту. Наче це була і її оселя.
Я відчувала, як втрачаю не лише спокій, але й себе саму. Місце, яке мало стати нашим сімейним гніздом, перетворювалося на її додаткову територію. Я ніби стала жиличкою у власній хаті. А чоловік — і далі з тим же лагідним поглядом: «Ну як можна мамі відмовити…»
Переломний момент настав у суботу. Я прокинулася рано, запалила каву, сіла у халаті біля вікна і подумала: «Ось, нарешті тиша, можна просто бути собою». Тільки піднесла чашку — і почула клацання замка. Вона знову прийшла.
— Привіт! — бадьоро оголосила свекруха, проходячи повз мене з пакетом. — Думала, тобі стане в пригоді мій пиріг. Зараз підігрію тобі шматочок!
Але я більше не хотіла пирога. Не хотіла візитів, турботи, її голосу та запахів. Я хотіла тиші. Хотіла — уперше за довгий час — свободи вирішувати, хто і коли може зайти до мого дому.
Того ж вечора я набралася сміливості. Зателефонувала їй:
— Марія Петрівно… будь ласка, поверніть ключ. Для мене це дуже важливо.
У трубці завмерла пауза. Потім — тихий, уражений голос:
— Я думала, ви мені довіряєте…
Але я вже не виправдовувалася. Бо уперше за весь цей час зробила крок не для когось, а для себе.
Наступного дня вона вручила мені ключі. Дивилася з обраНаступного дня вона вручила мені ключі, а в її погляді читалося щось між досадою, здивуванням і, можливо, навіть повагою до мого рішення.
