Сьогодні я пишу ці рядки з болем у сердці. Мій син Тарас вчинив так підло зі мною та молодшою донькою, що досі не можу прийти до тями. Його зрада, наче ніж, розсікла мою душу, знищивши ту довіру, що я мала до нього все життя. Це історія про материнську любов, розбиті сподівання та сімейну трагедію, яка залишила нас серед руїн.
Мене звати Оксана Петрівна, мені 62 роки. Живу у невеликому містечку на півдні України, виростила двох дітей — сина Тараса та доньку Соломію. Нещодавно я попросила Тараса звільнити квартиру, яку він займав із сім’єю, щоб туди могла переїхати Соломія. Але те, що ми побачили, коли зайшли туди разом із донькою, приголомшило нас. Тарас і його дружина Мар’яна не просто переїхали — вони все знищили: зірвали шпалери, вирвали ламінат, зняли люстри, карнизи, навіть ванну та унітаз забрали з собою. Я певна, це була помста, і Мар’яна його до цього підштовхнула.
Десять років тому, коли Тарас одружився з Мар’яною, я отримала у спадок дві кімнати від тітки. Тоді молодята чекали дитини, і я, бажаючи допомогти, дозволила їм оселитися там. «Поживіть поки що, — сказала я. — Але це не подарунок, а тимчасовий притулок, поки не купите своє». Квартира була старою, без ремонту, адже в ній жила літерня тітка. Тарас і Мар’яна за підтримки її батьків зробили ремонт: замінили вікна, проводку, сантехніку, викинули стару меблі й облаштували все наново. Я тішилася, що їм там затишно, але завжди нагадувала — квартира не їхня.
Роки минали. Тарас і Мар’яна народили двох дітей, влаштували їх у садик і школу поряд. Їм було зручно, і, здавалося, вони забули мої слова. За десять років вони не заощадили на іпотеку, не зробили кроку до власного житла. А я мовчала, не хотіла руйнувати їхній спокій. Все змінилось, коли Соломія, моя молодша донька, сказала, що хоче жити окремо. Їй 24, вона закінчила інститут, почала працювати й мріє про власне життя, про сім’ю. Я вирішила, що час передати їй квартиру.
Коли я повідомила Тараса, що їм треба звільнити житло, він поблід. «Як це — нас виганяєте?» — скрикнув він. Мар’яна мовчала, але в її очах була злість. «Я завжди казала, що квартира не ваша назавжди, — спrevідно відповіла я. — За ці роки ви могли накопичити. Ідіть на оренду чи до батьків Мар’яни». Я дала їм місноць на пошуки нового житла, але цей час став для нас справжнім пеклом.
