Я повернувся додому… а там мене чекав сюрприз, від якого я онімів.
Марія поверталася до Києва з відпустки — довгоочікуваної, сонячної, наповненої шумом хвиль і запахом соснового лісу. Майже тиждень вона провела у невеличкому курортному селищі біля Чорного моря. Таксі плавно зупинилося біля її будинку. Вона вийшла, дістала валізу з багажника й пішла до під’їзду.
«Зараз — душ, вечеря й гідний відпочинок», — думала Марія, піднімаючись сходами на третій поверх.
Але варто було їй відчинити двері й увійти у передпокій, як щось всередині стиснулося. Повітря в квартирі було іншим. Свіжим, незнайомим. Вона зробила крок уперед… і завмерла. Кімнати ніби хтось підмінив. Все стало іншим. Яскравішим. Свіжо пофарбовані стіни, нові вікна, переставлені меблі.
«Що тут коїться?!» — лише промайнуло у неї в голові.
…Марія завжди вважала себе щасливою жінкою. Її чоловік — Олексій — був стриманим, надійним, турботливим. Працював водієм-далекобійником, бував вдома нечасто, але все, що робив, — заради родини. Без шкідливих звичок, із зарплатою, яка дозволяла жити без зайвих турбот. Єдине, чого не вистачало, — його присутності. Вона часто сумувала вночі, обіймаючи подушку, і тихо плакала, коли рейси затягувалися.
Подруги не розуміли її:
— Та ти ж, як у санаторії живеш, — сміялася її близька подруга Дарина. — Менше клопоту, чоловік майже як гість, гроші є… чого ще треба?
Але Марії потрібні були не гроші, а плече, голос, прості слова «я поруч».
Перед відпусткою Олексій пообіцяв, що приїде до неї на кілька днів. Речі були зібрані заздалегідь, квитки куплені. Але по дорозі на вокзал їхнє таксі застрягло у пробці. Марія нервувала, боялася запізнитися, а коли вже стояла біля свого вагона, почула за спиною знайомий голос:
— Марійко, почекай!
Вона обернулася — перед нею стояла свекруха, Ганна Степанівна. Схвильована, запідхталася.
— Ти їдеш, а я до тебе! Дай мені ключі від квартири, — швидко заговорила вона. — Моя донька з сім’єю переїде на час, нехай подивляться.
Марія здивувалася. Квартира хоч і потребувала ремонту, але належала їй з юності. Кожен куток — спогад. Але часу не було. Вона відкрила сумку за квитком, і ланцюжок із ключами сам вискользнув назовні. Свекруха спритно їх схопила:
— Дякую, рідненька! Виручила!
Марія навіть не встигла нічого сказати — поїзд рушив.
Під час відпустки її мучили думки. Чоловік так і не приїхав: «машина зламалася», «запчастини затрималися». По телефону він був лагідний, вибачався, надсилав голосові повідомлення. Марія заспокоїлася. Вирішила — відпочине, набереться сил. Але в голові крутилися образи: та голосна родина свекрухи… діти, галас, безлад…
Коли відпустка добігла кінця й Марія поверталася додому, вона морально готувалася до найгіршого. Але чим ближче був дім, тим сильніше билося серце. У руках — подарунки, у голові — мішанина тривоги й надії. Біля під’їзду вона помітила будівельне сміття. «Ну, усе…» — подумала вона.
— Відчинено! — крикнув хтось із квартири.
Марія увійшла… і завмерла. Перед нею стояли — усі: чоловік, свекруха, сестра чоловіка з дітьми… і навіть її власні батьки. А за їхніми спинами — зовсім інша квартира. Нові шпалери. Пластикові вікна. Сучасні меблі. А в кутку, під склом, — її старі речі, акуратно збережені.
— Подобається? — Олексій підійшов і обійняв її. — Це наш сюрприз. До п’ятиріччя весілля.
Марія ахнула. Вона забула… П’ять років. А він не просто не забув, а подарував їй… оновлений дім.
— Ось де твоя «зламана машина», — засміялася вона крізь сльози.
— Пробач, інакше сюрприз не вийшов би. Усі ми працювали, намагалися встигнути. Навіть сестра приїхала допомогти.
Марія відчула, як усередині защеміло від сорому. Вона думала погане, накручувала. А вони… любили її. Усі разом. По-справжньому.
— Я вас усіх так люблю… — прошепотіла вона.
Подарунки розійшлися по руках. До пізнього вечора в будинку лунав сміх, пах чаю та радість. А коли рідні розійшлися, Марія подивилася на чоловіка й тихо сказала:
— Якщо комусь колись знадобиться дах над головою — нехай знає, що наш дім завжди відкритий. Для всіх, хто любить нас по-справжньому.
А Олексій, не кажучи ні слова, просто стиснув її руку. Слів більше не було потрібно.
**Особистий урок:** Іноді за хмарою підозр ховається сонце справжньої любові. Треба вірити тим, хто поряд.
