Слухай, хотіла з тобою поділитись своєю історією, бо прочитала нещодавно одну розповідь про самотню маму, яка написала, що зовсім не знає, що їй далі робити, і руки вже опускаються. І якось мені закортіло розказати, як це в мене було. Не для того, щоби когось судити, а просто бо коли маєш дітей і нікому на тебе розраховувати, ти не можеш сидіти й чекати, що гроші впадуть тобі з неба. Мені також ніхто й нічого не дав. Все, що маю це тільки моя заслуга.
Я виїхала з дому в 16 з впертості, з дурості, чесно. Здавалося, що подорослішала, і з хлопцем мені стане краще. Ми орендували крихітну однокімнатну квартиру десь на околиці Черкас там і кухня, і кімната, ванна взагалі була надворі у дворі. Можна було подумати, що нічого примітного, але то було наше. Через два роки, якраз виповнилося 18, завагітніла вперше. Спочатку все виглядало норм: він їздив на таксі, приносив додому копійчину, вистачало на базар, на оренду. Не було зайвого, але й голодними не сиділи.
Потім, коли мій син вже мав майже рік, я стала помічати, що грошей щораз менше. То сезон слабший, то замовлень мало, то машина зламалася. Я вірила. Потім завагітніла вдруге з донечкою. Була на п’ятому місяці, як він просто зібрав речі і пішов. Без жодних пояснень зранку забрав кілька речей і переїхав до іншої.
Найважче навіть не те, що він покинув. А те, як одразу всі почали гудіти сусіди, рідня, знайомі у дворі. Мовляв, ще до того бачили його з іншою вже місяці три і по вулиці, і як він ночами в неї, і як ждала його під підїздом. Мовчали, доки ми разом жили. Про все дізналася, коли залишилась наодинці вагітна і з малим на руках.
Він повністю зник. Не питав за дітей, не приніс ані копійки, навіть на підгузки. Я тоді сіла на підлогу і плакала весь день. Відкриваю холодильник там майже пусто. Молоко закінчується, дитяче нема за що купити. Друга дитина на підході, оренда горить, немає ані крісла для малюка, ані одягу. Ридала. А зранку встала і сказала собі: ну, досить, треба щось робити.
Почала прямо з тієї квартири. Взяла продукти в борг у знайомої продавчині, почала робити желе, десерти в стаканчиках, кексики. Фоткала все на телефон і викладала у себе в сторіс в Інстаграмі та у вайбер-групах. Не вигадувала нічого, чесно писала: «Продаю десерти, щоб купити дітям підгузки і молоко». Люди почали замовляти. Хтось бо шкода, комусь справді смакувало. А на ці гроші купляла необхідне, відкладала на оренду.
Згодом почала пропонувати обіди на замовлення: плов, борщ, курячі котлетки, гуляш. Один сусід із парадного допомагав мені розвозити замовлення на мотоциклі я йому платила за кожну поїздку. Вставала о пятій ранку готувати, ще й із немаленьким животом і маленьким сином поруч. Були дні, коли я так втомлювалась, що просто тихенько сиділа на стільці і плакала. Але щойно відходив новий день знову ставала до плити.
Економила буквально кожну гривню. Коли вже часу до народження донечки лишалось небагато, мама подзвонила: «Їдь до нас. Тут ти не сама будеш». Так я народила Настусю вже вдома, з батьками. Відтоді вони моя підтримка. Не утримують мене, але підтримують справді серйозно: сидять із дітьми, коли багато замовлень.
Тепер Назарчикові шість, Настя росте швидко. Ми з мамою вже разом запустили маленьку домашню кондитерку. Це не бізнес мільйонера, але в нас є власне приміщення робимо торти на дні народження, солодкі столи, замовляють на свята. Не розкошуємо, але голодними не лягаємо і з жахом не думаю, де завтра взяти дітям їсти.
Я дуже добре знаю, як болить, коли чоловік покидає жінку з дітьми. Воно кричуще несправедливо. Але знаю й інше чекати, що хтось врятує, марно. Мене теж ніхто не рятував. Коли маєш дітей, у тебе просто немає права на розпач.
Я прочитала історію однієї самотньої мами тут, яка писала, що не знає, що робити і не бачить виходу. І мені також захотілося поділитися своєю. Не для того, щоб когось засудити, а тому що коли й