Коли Олесї було лише шість, її світ розколовся навпіл. Одного вечора батько зібрав речі й вийшов з хати. Не на роботу. Не до краєчку. А назавжди. Вона ще не розуміла, що значить суворе доросле слово «розлучення». Просто з того часу він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у потилицю перед сном. Не казав: «Я тут».
Здавалося б – історія, як у багатьох. Звичайна. Сучасна. Але для маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це вона винувата. Вона їсть. Її треба одягати. Незараз у школу – а це витрати. А мати втратила роботу, і бідний тато вже не витримав… стомився тягнути їх обох.
– Мамо, якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти тільки в садочку… – з надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в світле лице матері.
Жінка пригорнула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Олеся їла все менше й менше. Та батько так і не повернувся.
Перше вересня. Олеся йде до школи. Перший раз – у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок з вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Адже хто ж відмовиться від такої гарної донечки?»
Мати тримала її за руку, у другій – букет для вчительки. Дівчинці було й страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: батько прийде. Він повинен прийти. Сьогодні він не може не прийти.
– Олесю, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поруч, – тихо сказала мати.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, диаминою. Шукала, бо вірила: він тут. Просто вона його не бачить. Може, і він її не бачить. А вона ж у першому ряду – точно мав помітити!
Коли лінійка закінчилася, і першоклашок повели в клас, Олеся стиснула зуби, щоб не розплакатися. Вона так старалася – і дарма. Чи ні? А раптом він все ж бачив? Просто не підійшов?
– Тато чекає нас вдома? – запитала вона маті на зворотному шляху.
– Не знаю, доню… – важко відповіла жінка.
Але Олеся бігла додому попереду матері. Вона була певна: він там. Відчинила двері… і побачила порожню хату. Тільки тоді заплакала. По-справжньому.
Мати гладила її по волоссю, пояснювала, що, може, батька не відпустили з роботи. Але сама давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
– Василю, я нічого від тебе не прошу. Та Олеся чекає. Вона вірить. Прийди хоч раз. Поговори з нею.
– Прийти? – відмахнувся він. – Це ж треба з подарунком, з квітами… А в мене грошей нема. Не треба дитині брехати.
– Щоб ти подавився своїми грівками… – прошепотіла мати Олесі, виходячи та хлопаючи дверми.
Дівчина рости. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без скарг, без зайвих питань. Лиш старалася – до знемоги – бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчуся, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
– Мамо, давай запросимо його на мої іменини? Я не хочу подарунків. Хай просто прийде…
Мати не відповідала. А Олеся зачинялася в кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний – свято, яке мало ставитися гордістю для всієї родини. Сукню пошито, бабуся з дідусем приїхали із села. Але за дві години до початку вона сіла на лавку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, яка вона тепер. Хотіла, щоб він хоч раз сказав: «Пробач мене, доню. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка через плече, погляд ковзає по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
– Тату! – вигукнула вона. – Це я! Олеся!
Він обернувся. Пауза.
– Виросла, – холодно кинув.
– Я школу закінчила. З медаллю. До Києва збираюся…
– У мене грошей нема. Не сподівайся.
– Я не за грішми… Я хотіла запросити тебе на випускний…
– І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози душили. Саме тоді, стоячи сама на роздоріжжі, Олеся зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася в рідне місто – мати важко захворіла. Влашовалася за фахом, зустріла Ярослава. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила доньку. Потім другу. Слово «тато» вона викреслила із серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй – тридцять. Кругла дата. Субота. У хаті весело. Мати грає із онуками, Ярослав поїхав зустрічати батьків. Олеся на кухні милується останніми стравами.
Дзвонить дзвінок. Вона біжить відчиняти – гадаєВін почув сміх із квартири – сміх, який колись міг бути його, але тепер назавжди належав іншим.
