«Я лише хотіла вимкнути звук, а дізналася правду»: як листування чоловіка з родичами ледь не зруйнувало наш шлюб
Останній тиждень наш дім нагадує фронт. Ми з Дмитром не розмовляємо, не дивимося один на одного і обговорюємо лише дитину. Навіть це — сухо, парой фраз. А почалося з дрібниці, яка здавалася випадковістю.
Того дня Дмитро, як завжди, пішов на роботу. Я прибирала, а малий спав у своїй колисці. Близько десятої ранку телефон чоловіка, залишений на тумбочці, завібрував. Один сигнал, другий, третій — я підійшла просто зробити тихіше, щоб не розбудити сина. Але мій погляд зачепив назву чату: «Моя родина».
Мене ніби грім ударив. «Моя родина» — а я чому там ніколи не чула? Я, дружина, мати його дитини, не в «родині»? Серце стисло. Вибачте, я піддалася цікавості. Відкрила чат. І пошкодувала. Але було пізно.
Там були Дмитро, його матір, батько і сестра. Мене — не було. Зате я була головною темою. Виявилося, я — погана господиня, незграбна мати і взагалі їхньому синові та братові не пара. Свекруха писала, що годувати дитину треба інакше, краще і вчасно. Що в нас вдома «халепа», що я, мовляв, «завжди втомлена, ніби на цукровому заводі працюю». А його сестра піддакувала, хоч сама ніколи навіть дитини на руках не тримала.
Але найгірше — мовчання Дмитра. Жодного слова на мій захист. Він ставив смайлики під злосливі коментарі матері, лайкав репліки сестри. Він — чоловік, якого я кохаю, батько мого сина, — дозволяв своїй родині мене принижувати. А я ж старалася. Терпіла. Посміхалася. Погоджувалася з його матір’ю заради миру, а потім тихесенько робила по-своєму. Не хотіла сварки, хотіла бути частиною їхньої родини.
Коли Дмитро повернувся, я не змогла мовчати.
— Я читала ваш чат, — сказала йому в очі.
Він побілів, але замість вибачень — спалахнув:
— Ти що, лізла в мій телефон?! Це моє особисте! Як ти сміла?!
Він кричав, звинувачував, ні слова про мої почуття. Жодного каяття. Жодної співчутливості.
Я стояла перед ним і не вірила, що це той самий чоловік, з яким хотіла прожити все життя. Якому народила сина. Якому пробачала нічні зміни, втому, подразнення. Я ж ніколи не забороняла йому брати мій телефон. Мені нічого ховати. А в нього, виходить, було.
З того дня ми майже не спілкуємося. Він спить на дивані. Каже, що довіру зруйновано. А я думаю — ким? Ним чи мною? Бо відчуваю, що зрадили саме мене. Обговорили, засудили й промовчали. Ніби я не дружина, не частина родини, а тимчасова сусідка в чужому домі.
Не знаю, що буде далі. Ми вже говорили про розлучення. Може, з гніву. А може — насправді.
Але тепер я розумію: зрада — це не завжди роман на боці. Іноді це мовчання, коли потрібно було захистити. Іноді — лайк під словами, від яких у іншого серце ниє.
Зараз я просто хочу зрозуміти — чи можу ще довіряти цій людині? Чи вже запізно?…
