Я просто запитала, куди зникли яйця… і мене назвали скупою: невістка вирішує купити другий холодильник, щоб зберігати свою їжу подалі.

Я просто запитала, куди подінці яйця, а отримала звинувачення в скнарстві: моя невістка заявила, що придбає окремий холодильник, аби її їжу тримати подалі від моєї.
Іноді в житті важко зрозуміти, чи слід сміятись, чи плакати. Учора сталася ситуація, що досі хвилює мене. Я вирішила спекти пиріг давно вже не балувала сімю випічкою. Погода була теплою, настрій піднявся, а внучка гралася поруч у іншій кімнаті. Усе було готове, залишилося лише яйця. Відкриваю двері холодильника а їх немає. Ще кілька годин тому вони були там, я спеціально відклала їх, щоб їх не брали. Тепер нікого.
Звично я запитала у невістки, чи не брала чи не пересувала її. Відразу розгорілася сварка. Вона злізла: «Що? Ви не дозволяєте внучці взяти яйця? Вона ж сьогодні вранці їла омлет!» Я стояла, обморожена, у шоку. Серце стискалося від розчарування. Я відповіла: «Ти справді безглузда» Не змогла стриматися. Слово важке, та як реагувати, коли тебе називають скнарою за два яйця, які ти сама придбала?
Вона відповіла: «Я куплю свій холодильник, і кожен буде їсти те, що йому належить!» Уявіть: під одним дахом, в одній квартирі, окремі холодильники? Це вже не сімя, а просто спільне проживання. І все це через просте питання про зниклі яйця.
Я вже не молода. Живу скромно, без зайвих розкошів. Ця квартира усе, що в мене є, і я отримала її важко, майже випадково. Живу на пенсію, рахую кожну копійку. Шукаю вигідні пропозиції, відстежую акції. Молоді кажуть, що «не мають часу». Вони працюють, втомлені, я розумію. Мій син цілодобово в офісі, намагається вивести сімю з матеріальної небезпеки. Поки що немає перспективи окремого житла. Переїхати неможливо: оренда дорога, іпотека недоступна. Тож ми четверо живемо в двокімнатці: я, син, його дружина і внучка. Я намагаюся не навязуватись, не заважати, і навіть радію, коли хтось зі мною.
Але спільне життя це не лише кухня і ванна. Це повага. Це розуміння, що літня людина має свої потреби, звички і, хай Бог помилує, право спекти пиріг. Ось і сварка за два яйця. Це не перший випадок: погано прибрана сковорідка, позичена каструля, зниклі інгредієнти, які я планувала використати. Я мовчала, терпіти. Але цього разу я вже не могла. Справа не в яйцях, холодильнику чи пирозі.
Це питання поваги. Болісно, коли все життя ділишся, піклуєшся, годуєш, виховуєш, а потім чуєш, що ти «скнара». При цьому я їх приймала, не вигоняла і не відмовляла. Ділитися квартирою, усе ставити в спільну скарбницю, і ми живемо так, як можемо. Тепер же пропонують мені їсти окремо, жити окремо, залишатися в стороні.
Знаю, ми з різних поколінь. У них свої уявлення, у мене свої. Та сімя це не боротьба за холодильники і за те, хто що зїв. Це повага, увага і вдячність. Не прошу, щоб мене лизали ноги, та чуттєво чути, що я скнара, боляче. Дуже боляче.
Тепер я вирішила не втручатися. Якщо вони зїдять усе хай так. Якщо нічого не залишиться, я зварю собі макарони. Спільно їсти? Хай їдять самостійно. Але хочу, щоб знали: не тому, що я образилася чи скнара, а тому, що це їхній вибір. Вони самі це вибрали. А я це запамятаю і винесу урок.
Життя іноді навчає, що повагу легше втратити, ніж здобути, та сімя не роздвоюється через яйця чи будьщо інше.