Коли Оксана мала шість років, померла моя дружина. Відтоді все змінилося безповоротно. На похороні я присягнувся своїй Насті, що піклуватимуся про нашу донечку і любитиму її за нас обох до останнього дня. Моя Оксана виросла мудрою дівчиною. Вчилася, допомагала мені вдома, готувала борщ, вареники так смачно, як це вміла тільки мама: пальчики оближеш. Згодом Оксана вступила до університету у Львові. Там її успіхи трохи впали, та я не переймався донька ще й працювала й далі допомагала мені з господарством.
Потім Оксана познайомилася з Арсеном, і невдовзі він уперше завітав до нас. Здався мені хлопець порядний. Я щиро зрадів, коли молодята сказали, що після весілля оселяться зі мною. Але саме після тієї весільної ночі усе пішло шкереберть. Мій зять став різким, грубив, підвищував голос до мене
Коли Оксана заговорила про продаж нашого скромного будинку і купівлю великої квартири в Києві, я поставив одну умову: щоб квартира була оформлена на моє імя. Зять, як і слід було чекати, здійняв крик, що я йому не довіряю. А що ж мені було робити? Я сказав прямо: хочу бути певен, що на старість не залишуся просто неба. Коли мене не стане квартира ваша, робіть із нею що хочете.
Через два дні після цієї розмови донька з чоловіком зібрали речі, сказали мені чимало гострого й поїхали до міста. Відтоді Оксана ні разу не подзвонила, зовсім забула про батька. Але в глибині душі я сподівався, що ятріння мине і донька зрозуміє мені, повернеться.
Минуло кілька місяців, і настали мої іменини шістдесят років. Я був певен, що Оксана влаштує мені сюрприз. Вичистив увесь дім, приготував улюблені Оксанині страви, вбрався як на свято й сів до столу. Весь день виглядав у вікно, чи не заскрипить хвіртка й не зявиться дочка. Чекав до вечора, а потім перевдягнувся, ліг у постіль, залишив їжу на столі, розмовляв із світлиною Насті, плакав і навіть не зчувся, як сон взяв своє.
Чи справді Оксана так на мене образилась, що навіть не змогла подзвонити? А може, щось страшне сталося? Не можу повірити, що моя дівчинка могла так просто забути про свого старого батькаТа раптом у нічній тиші почувся знайомий скрип хвіртки. Я завмер, прислухаючись серце забилось швидше, як у юності. За мить обережно прочинилися двері, і в хаті запахло морозом, свіжістю й… рідною дитиною. На порозі стояла Оксана. Очі опущені, в руках мій старий светр. Позаду, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, затримався Арсен.
Тату, ледь чутно прошепотіла донька. Пробач мені, якщо зможеш. Без тебе дім не дім. Ми повернулися, якщо ти ще приймеш нас…
Я не дав їй договорити. Обійняв її, наче не було нічого між нами. Все інше сварки, образи вмить розтануло, ніби весняний сніг під сонцем. Я поглянув у фотографію Насті і мені здалося, що дружина усміхається, дивлячись на нас.
Того вечора наш дім знову наповнився сміхом, теплом і ароматом гарячого борщу. І я був щасливий, бо найдорожчі люди знову були поруч, а серце нарешті вдома.
Я прибрав у домі, одягнувся святково, накрив на стіл, але ніхто не прийшов. Та на доньку й зятя чекав до останнього.