Коли Соломія мала шість років, моя дружина Оксана пішла у вічність. Відтоді світ навколо став інший розмитий і мовчазний, наче небо в осінньому селі. На її похороні, під шелестом тополь у рідному селі поблизу Тернополя, я поклявся перед знимкою Оксани, що стану для нашої донечки і татом, і мамою до останнього свого подиху. Соломія росла розумною дівчинкою, що носила на косах жовті стрічки й завжди перехоплювала мамині звички: і борщ варила смакотно, і серце своє віддавала іншим.
З часом Соломія вступила до університету в Києві. Оцінки зїхали кудись униз на хвилях Дніпра, але це не мало значення, бо попри навчання вона підробляла й допомагала мені доглядати господарство у нашій невеличкій хаті. Усе змінювалося, доки на університетській лавці Соломія не зустріла Тараса хлопця з густими бровами. Невдовзі вони прийшли разом на моєму подвірї поміж мальвами й сказали: «Тату, ми хочемо після весілля залишитися з тобою». Я мов заново ожив, відчув, як у венах клекотить радість.
Та після весілля усе закрутилося кольоровим сном із проваллями. Мій зять Тарас ходив хатою, наче осінній вітер, різким, холодним, завжди з піднятим голосом.
Коли Соломія запропонувала продати нашу двокімнатну хату у Тернополі й купити велике помешкання в самому Києві, я поставив одну умову: щоб квартира була записана на моє імя. Тарас заколотився, репетував, наче чайки над Дніпром: «Ти мені не довіряєш!» Але я дивився крізь нього десь у далечінь і сказав: «Я хочу мати спокій у серці на старість. Коли мене не стане, квартира буде вашою робіть, що забажаєте».
Через два дні Соломія з Тарасом зібрали пакунки, полишили мені свій запах у домі й поїхали у галасливий Київ, кидаючи на прощання гострі слова й образи, як пучки кропиви.
Соломія ніби розтанула у тумані мегаполісу. Я залишився у тиші. Надія, що донька зрозуміє мій страх і перестане сердитися, ворушилась у грудях, як сонний метелик.
Коли минуло кілька місяців прийшов мій 60-й день народження. Я був упевнений, що Соломія приїде несподівано і накрив стіл її улюбленими стравами: вареники з вишнями, кутя з маком, гуска під яблуками. Дім блищав, як нова копійка. Я сидів за столом зранку до вечора, дивився у вікно на подвіря, чекаючи, чи відкриються ворота, чи не пролунає дзвінкий голос: «Тату, я тут!» Але голосу не було. Вечоріло. Я переодягнувся у нічну сорочку, лишив їжу на столі, сів біля портрету Оксани, розповів їй про біль і самоту й тихо заплакав так, що аж місяць за обрієм здригнувся. Ліг, не памятаючи як. Чи Соломія справді так на мене ображена, що не подзвонила навіть з коротким: «З Днем народження, татку»? А може, щось трапилося? Все ж мені не віриться, що моя Соломія могла назавжди забути про свого старого батькаВранці прокинувся від легкого стукоту у вікно. Здавалося, вітер шарудить шибкою чи може хтось заплутався під моєю хатою. Дуже обережно визирнув у кухню на столі під тарілкою вареників лежала біла троянда. А поруч записка, написана швидким почерком: «Тату, пробач. Я сумую за тобою і нашим домом. Мені болить. Ти потрібен мені більше, ніж квартира чи місто. Тарас не зрозумів і пішов. А я повертатимуся додому стільки разів, скільки буде потрібно, щоб ти пробачив і знову повірив у мене. Я люблю тебе. Соломія».
Я притиснув записку до грудей, відчув, як у кутку кімнати заграла тінь Оксани тепла, спокійна, як весняне сонце. Тиша раптом наповнилася світлом, запахом вишневих вареників і життям, яке повертається, коли його чекають. Я знав: ворота ось-ось скрипнуть, і доньчина долоня торкне мого плеча. У цей момент із самого неба долинув тихий мамин сміх і мені стало затишно, як тоді, коли ми всі були разом.
Я прибрав у хаті, одягнувся святково, накрив стіл, та ніхто не прийшов. Але на доньку з зятем чекав до самого кінця.