Сьогодні був сірий вівторок, той, що робить все навколо важчим. Я щойно завершила напружену зустріч у центрі Києва і вирішила поласувати своєю улюбленою стравою — гарячим курячим шаурмою та капучино з кав’ярні на розі. Виходячи з пакетом у руках, я помітила бездомного чоловіка біля входу. Він сидів, схиливши голову, а його пальто було потерте на ліктях.
Люді проходили повз, ніби його не існувало. Не знаю, що змусило мене зупинитись — може, погляд його очей, коли він підвів голову. Вони не просили. Просто були… втомленими. Людськими.
— Привіт, — м’яко промовила я, присідаючи, щоб не стояти над ним. — Хочеш щось тепле поїсти?
Його очі трохи розширились, потім пом’якшали. — Це було б дуже добро з вашого боку, пані. Дякую.
Я повернулась, знову зайшла всередину й замовила ще одну шаурму та гарячу каву. Коли я подала йому, він взяв її обома руками, ніби це був найдорожчий подарунок.
— Ви не мусили цього робити, — прошепотів він. — Але дякую.
Я посміхнулась. — Як тебе звати?
— Тарас, — відповів він. — Просто Тарас.
— Я — Олеся, — сказала я.
Ми поговорили кілька хвилин. Він не розповів багато — тільки що колись працював на будівництві, але після нещасного випадку все розсипалось, і вже кілька років він на вулиці. У його голосі не було жалю, лише гідність.
Коли я збиралась йти, Тарас поліз у кишеню і дістав маленький, складений аркуш паперу. Він був пожовтівшим, з потертими краями, ніби його багато разів розгортали.
— Візьміть, — сказав він, вкладаючи його мені в руку. — Але прочитайте тільки вдома.
Я вагалась, потім кивнула. — Добре.
Він ледве посміхнувся. — Щасливої дороги, Олесю.
Того вечора, після довгого дня та гарячого душа, я згадала про записку. Дістала її з кишені пальта — вона була трохи жирна від обгортки шаурми. Розгорнула повільно.
Там було написано:
*«Шановна незнайомо,*
*Якщо ви читаєте це, значить, ви зробили щось добре для людини, яку світ часто не помічає.
Мене звуть Тарас Григорович. Колись я був архітектором. Майстрував будинки для тих, у кого були мрії, любов, родинні обіди й суботні ранки з млинцями. Потім я помилився. Довірився не тим людям. Загнав себе у борги. Моя дружина пішла. Донька перестала зі мною спілкуватись.
Я втратив усе, що мало значення.
Одного ранку я прокинувся на лавці без гаманця, без ключів, без майбутнього. Лише шум дороги й присмак каяття.
Але навіть коли падаєш, всесвіт дарує моменти. Сьогодні ви були моїм моментом.
Ви нагадали мені, що я існую. Що я не невидимка.
Можливо, ви читаєте це в спішку. Можливо, дивуєтеся, чому бездомний дав вам записку замість того, щоб просити грошей. Справа в тому, що я нічого не хотів від вас — окрім одного: нагадати, що ваша доброта має більше сили, ніж ви думаєте.
Якщо колись відчуєте себе маленькою, ніби ваші вчинки нічого не варті — згадайте сьогоднішній день. Ви мали значення. Ви дали комусь тепло — не лише в буквальному сенсі.
З усією вдячністю,
Тарас»*
Я сиділа довго, перечитуючи, із грудним каменем.
Не знаю, що саме мене так вразило — чи його слова, чи щирість, але я заплакала.
Не від жалю, а тому що щось всередині перевернулось. Тоді вранці я думала, що роблю добру справу. Виявилось, що це мені дарували.
Наступного ранку я повернулась на те саме місце. Шукала Тараса, але його не було. Не того дня, не наступного. Я питала в кав’ярні — його іноді бачили, але він не затримувався надовго.
Я зберігала записку. Спочатку носили її в сумці, потім вставила у рамку й повісила біля входу. Вона нагадувала мені щодня: кожен вартий того, щоб його побачили.
Через кілька місяців сталося дещо неймовірне.
Був холодний листопадовий вечір, і я прийшла на благодійний захід, організований фондом допомоги бездомним. Там допомагали з житлом і навчанням. Мене запросила подруга, і я не очікувала нічого особливого.
А потім на сцену вийшов чоловік у охайному сірому піджаку.
— Мене звуть Тарас Григорович, — сказав він. — Три роки тому я втратив усе. Але чиясь маленька— Три роки тому я втратив усе, але чиясь маленька доброта нагадала мені, що я вартий життя, і ось тепер я стою тут, щоб подякувати тій людині, що повернула мені віру.
