Забулися ті часи, коли я пустила свого сина з його родиною жити до себе. А тепер сама мандрую по найманих кутках, поки в моїй хаті орудує колишня невістка з чужим чоловіком…
— На останній нараді директор навіть не став удавати: «Рада у мене дві — або шукайте роботу, або моліться на диво», — розповіла Марічка, важко ставлячи торбу біля столу. — Я все розумію… та де тепер ту роботу знайти?
У кабінет увійшла з обличчям, ніби витесаним з каменю. Всередині вже давно стискалося від тривоги. Справи фірми йшли до дна — це було очевидно, але все ж вона сподівалась, що якось, може, витягнуть. А тут — вирок. Марічці робота була потрібна, як повітря: двоє дітей, аліментів — нуль, батьки — старенькі, яким більше потрібна допомога, ніж вони самі можуть її дати.
Резюме розсилала, мовю на конвеєрі, знайомих обдзвонювала, інтернет шерстила день і ніч. Іноді сміялася разом з колегами: «Наші думки на роботі — лише про те, де б ще попрацювати». Хтось встиг влаштуватись, хтось пішов уперше.
— Якщо зовсім притисне — іди до нас у супермаркет, — кивнула їй знайома з сусіднього відділу. — Зарплата непогана, графік гнучкий. Я словечко замолю.
Колись такі пропозиції викликали в Марічки похмурість і жах. Тепер — хоч якийсь варіант. Хоч щось.
Важкі думки перервав схлип. Марічка обернулась: біля вікна стояла Галина Михайлівна — бухгалтерка з величезним стажем, літня, стримана, майже ніколи не скаржилася.
— Галино Михайлівно, що з вами? — Марічка підвелася. — Ви через скорочення? Та ж ви вже на пенсії, вам хвилюватися менше всіх треба. Я чай поставлю, у мене млин були. Посидимо, побалакаємо.
— Відпочивати мені, мабуть, під мостом доведеться, — гірко видихнула стара.
— Як під мостом? У вас же хата, син дорослий, ви з ним не живете…
— Хата є, та не для мене. Я тепер на найманій. Шість тисяч гривень на місяць — і то ще пощастило.
Виявилось, що в Галини Михайлівни справді була двокімнатна, яку вона з сином ще двадцять років тому приватизувала. Після його весілля пустила молодих до себе, а потім — все завертілося. Невістка була вагітна, прописали її, потім — дитину. Свекруха терпіла, скандали, крики, синові ніде було ночувати — тікав до друзів. Все списували на гормони невістки, на «перехідний вік» у родині.
А через рік — друга вагітність.
— Я не витримала. З’їхала, — зітхнула Галина Михайлівна. — Найняла однушку. Думала — на час.
Але «час» тягнувся роками. На Новий рік прийшла з подарунками — а там на дверах у під’їзді список боржників. За її хату. Борг — більше ста тисяч.
— А чого це ми платити повинні? — здивувалася невістка. — Хата ваша, от ви і платіть!
Син лише розвів руками. «Грошей нема», — сказав. Усе, що було відкладено, Галина Михайлівна віддала, підписала угоду — виплатить борг за чотири роки.
— Я наклонялась… — важко говорила вона, відвертаючись до вікна. — Лише дзвонила іноді. Питала, як діти. Він відповідав — усе добре. А потім випадково зустріла сусідку. Вона мені розказала: син розлучився. Вже рік як. А в хаті живуть колишня невістка з новим чоловіком. І знову вагітна.
— І син що?
— А він сказав: «У мене нова родина. А там — діти. Я їх вигнати не можу». Так. Не може. А мене вигнав — запросто.
Тепер Галина Михайлівна платить за комуналку за квартиру, в якій давно не живе. Її колишня невістка з чужим чоловіком влаштувалися там, як удома, а вона — мотається між роботою і дешевою орендою. Пенсія — впритул на ліки й квартплату. Заощаджень — нуль. Допомоги — немає.
— Я розумію, що їй їхати нікуди… але чому це я маю бути на вулиці, поки вона з коханцем живе в моїй хаті? — голос її тремтів. — Чому мій син навіЧому мій син навіть не спробував знайти компроміс, а просто зробив вибір проти рідної матері.
