Мене звати Оксана, і ще кілька місяців тому я була впевнена, що знаю все про життя, шлюб і зраду. Але одна зустріч перевернула мою свідомість і змусила подивитися на все інакше. Зараз, коли біль трохи затих, хочу розповісти, як я приїхала до коханки свого чоловіка, щоб роздерти їй волосся… а вийшло — подружилася з нею.
Два місяці тому мій чоловік Тарас пішов. Просто зібрав речі й сказав, що більше не може жити в атмосфері вічних докорів. Я була в шоці. Ми прожили разом десять років, і хоча між нами вже давно не було ні пристрасті, ні близькості, я не думала, що він наважиться піти. А головне — не думала, що він іде не в нікуди, а до іншої жінки.
Коли я дізналася адресу тієї Марії — так її звали — усередині мене щось обірвалося. Я була як натягнута струна. Серце калатало в грудях, руки тремтіли. Я поїхала до неї в приміський будиночок під Білою Церквою, зла, принижена, готова вчепитися в неї, як остання базарна перечниця. Хотіла вилити на неї все, що накопичилося. Хотіла повернути свого чоловіка. Або хоча б зрозуміти — чому вона?
Двері відчинила невисока тендітна жінка років п’ятдесяти. Усмішки не було. Лише втома в очах і якась стримана сумна тиша.
— Значить, це ти… — видихнула я з порога. — Це ти забрала в мене чоловіка?
— Я Марія, — спокійно сказала вона. — А Тарас поїхав допомагати моєму сину дах лагодити. Повернеся завтра. Заходь. Чаю хочеш? Чи може, молока? Тільки що подійла.
Мене аж перекосило. Я їхала на бійку, а мене тут молоком частувать! Увійшла й озирнулася. Усе в будинку було охайно, просто, але з душею. Запах свіжого сіна, вишиті рушники, на полиці — книжки, фотоальбоми, біля печі — кошик з пряжею.
— Чим ти його взяла? — випалила я різко. — Він кинув місто, квартиру, роботу… заради оцього?
— А ти в нього запитай. Він прийшов сам. Я його не кликала.
— Ой, не кликала?! — я ледь не завила. — А сама, мабуть, до ніг кинулася, як побачила, що мужик із зарплатнею, з машиною…
Марія подивилася на мене зі співчуттям:
— Оксано, я сама виростила двійко дітей. Чоловіка в мене давно нема. Я вмію працювати до сьомого поту, і не вірю в казки. Але я вмію поважати того, кого люблю. Можливо, це й привабило Тараса.
— Він тобі просто скаржився на мене! І ти скористалася цим, щоб влізти в нашу родину!
— Він не скаржився, — тихо відповіла вона. — Він розповідав. Про те, як приходив додому, а ви щоразу нагадували, скільки він вам винний. Як ви висміювали його перед друзями, як влаштовували сцени. А він просто хотів тиші. Хотів, щоб його хтось чекав. Без докорів.
Я замовкла. Мені раптом стало ніяково. У Марії не було ні злості, ні вимушеної гіркоти. Лише щирість.
— Ти теж втомилася, Оксано, — продовжила вона. — У тебе біль, образа. Але давай не сваритимемося. Якщо він захоче піти — я відпущу. Я його не тримаю насильно. У нас просто… спокійно.
Вперше за довгі місяці я не знала, що відповісти. Я сіла за стіл, і ми почали пити чай. Вона поставила переді мною паляничку, принесла мед, сир із своєї хати.
А потім сказала:
— Залишайся в мене на ніч. Вже темно. А поговорити ще є про що. Я тобі постелю в кімнаті дочки, вона в гуртожитку.
Я залишилася. Тієї ночі я майже не спала. В голові крутилися слова Марії, спогади про сварки з Тарасом, про те, як я звалювала на нього власну невдоволеність життям, як кричала, звинувачувала, шкодувала себе… але не помічала, як він гасне поруч.
Ранком я тихо встала, написала їй записку:
«Маріє, я приїхала до тебе, як до ворога. А їду — із повагою. Дякую, що не принизила, не накричала, не прогнала. Якщо доля дасть тобі шанс бути щасливою — скористайся ним. А якщо колись будеш у Білій Церкві — зайди. Просто на чай.»
Я пішла. Без істерик. Без скандалів.
Тарас не повернувся. Але я більше не хотіла його назад. Тепер я точно знала: коли людина йде — значить, їй справді було погано. І якщо хтось дав їй те тепло, яке я сама не змогла — то хай буде щасливою.
А в мене все ще попереду…
