**Щоденник.**
Я прийшла до коханки мого чоловіка, готова на все… але пішла звідти з іншими почуттями.
Мене звуть Оксана, і ще кілька місяців тому я була впевнена, що знаю все про життя, шлюб і зраду. Але одна зустріч перевернула мою свідомість і змусила подивитися на все інакше. Зараз, коли біль трохи затих, хочу розповісти, як я приїхала до коханки мого чоловіка, щоб видерти їй волосся… а натомість — знайшла в ній подругу.
Два місяці тому мій чоловік Ігор пішов. Просто зібрав речі й сказав, що більше не може жити під постійним тиском. Я була в шоці. Ми прожили разом десять років, і хоча між нами давно не було ні пристрасті, ні близькості, я не думала, що він наважиться піти. А головне — не думала, що піде не в нікуди, а до іншої жінки.
Коли я дізналася адресу цієї Марії — так її звали — щось усередині мене обірвалося. Я була як натягнута струна. Серце калатало, руки тремтіли. Я поїхала до неї у приватний будинок на околиці Житомира, зла, принижена, готова вчепитися в неї, як остання базарна торговка. Хотіла вилити на неї все, що накопичилося. Хотіла повернути свого чоловіка. Або хоча б зрозуміти — чому вона?
Двері відчинила невисока тендітна жінка років сорока п’яти. Ніякої усмішки. Тільки втома в очах і якась стримана сумна спокійність.
— Значить, це ти… — видихнула я з порога. — Це ти відібрала в мене чоловіка?
— Я Марія, — тихо відповіла вона. — А Ігор поїхав допомагати моєму брату лагодити дах. Повернеться завтра. Заходь. Чаю хочеш? Чого свіжого молока? Щойно надоїла.
Мене аж здригнуло. Я їхала в бійку, а мене тут молоком частувати збираються! Увійшла й оглянулася. Все в будинку було охайно, просто, але з душею. Запах лікарських трав, чиста постіль, на полиці — книжки, альбоми, у кутку — кошик з мотками пряжі.
— Чим ти його привабила? — різко запитала я. — Він кинув місто, квартиру, роботу… заради оцього?
— А ти в нього запитай. Він сам прийшов. Я його не кликала.
— Отак просто?! — я ледь не кричала. — А сама, мабуть, кинулася йому на шию, як побачила, що чоловік із зарплатою, з машиною…
Марія подивилася на мене зі співчуттям:
— Оксано, я сама виростила двох дітей. Чоловіка в мене давно нема. Я вмію працювати, і я не вірю в казки. Але я вмію поважати того, кого люблю. Можливо, це й привабило Ігоря.
— Він тобі просто скаржився на мене! І ти скористалася цим, щоб влізти в нашу родину!
— Він не скаржився, — м’яко відповіла вона. — Він розповідав. Про те, як повертався додому, а ти кожен вечір нагадувала, скільки він тобі винний. Як принижувала його перед друзями, як влаштовувала сцени. А він просто хотів тиші. Хотів, щоб його хтось чекав. Без докорів.
Я замовкла. Мені раптом стало ніяково. У Марії не було ні злості, ні фальшивого розпачу. Лише щирість.
— Ти теж втомилася, Оксано, — продовжила вона. — У тебе біль, образа. Але давай не сваритимемося. Якщо він вирішить піти — я відпущу. Але я його не тримаю силою. У нас просто… спокійно.
Вперше за довгі місяці я не знала, що відповісти. Я сіла за стіл, і ми почали пити чай. Вона поставила переді мною пиріг, принесла мед, домашній сир.
А потім сказала:
— Залишайся в мене на ніч. Уже темно. І нам ще є про що поговорити. Я постелю тобі в кімнаті сина, він у гуртожитку.
Я залишилася. Тієї ночі ледь спала. У голові крутилися її слова, спогади про сварки з Ігорем, про те, як я звалювала на нього власну незадоволеність життям, як кричала, звинувачувала, жаліла себе… але не помічала, як він гасне поруч.
Вранці я тихо підвелася, написала їй записку:
«Маріє, я прийшла до тебе, як до ворога. А йду — з повагою. Дякую, що не принизила, не накричала, не вигнала. Якщо доля дасть тобі шанс бути щасливою — скористайся ним. А якщо опинишся в Житомирі — заходь. Просто на чай.»
Я пішла. Без істерик. Без скандалів.
Ігор не повернувся. Але я вже не хотіла його назад. Тепер я точно знала: якщо людина йде — значить, їй справді було погано. І якщо хтось дав їй те тепло, якого не змогла дати я… нехай буде щасливим.
А в мене все ще попереду.
