«Я прийшла сказати, що у мене інший»: як одне випадкове підозра зруйнувала п’ятирічне кохання
Леся й Олексій зустрілися випадково — на пляжі під час спекотного серпневого сонця, де солоний вітер змішувався із запахом крему для засмаги. Вона, висока, з густою темною косою та сяючою усмішкою, відразу привернула його увагу. Він підійшов, вони заговорили — і вже не розлучалися. Відпустка скінчилася, а ось історія — лише починалася.
Олексій жив у сусідньому місті. П’ять років вони бачилися по вихідних: будні — робота, клопоти, а субота та неділя — дача, яблука в саду, запашний чай і палянички з місцевої пекарні. Леся часто їздила до нього — там було затишніше, вільніше. Вона жила з сином, а Олексій — сам, у квартирі, що залишилася від батьків. Він був офіційно розлучений — так сказав, коли між ними вже спалахнули почуття. Вона повірила й навіть настояла: «Розлучення — завтра». І він зробив це. Заради неї.
Минуло п’ять років. Син Лесі одружився і виїхав. Тепер вона залишалася сама. І чим далі, тим більше будні вечори ставали сумними. Лише на Олексієвій дачі вони знаходили спокій і щастя — сад, мішок із яблуками, тиша, чаювання на веранді.
У той день усе було як завжди. Теплий вечір, нарізані яблука у глиняному глечику, свіжі пампушки, легкий сміх. І раптом — дзвінок. Олексій відповів. Леся спочатку не звернула уваги, але розговор затягнувся. П’ятнадцять хвилин. Потім двадцять. Півгодини.
Вона впізнала голос. Це була його колишня дружина.
В голові у Лесі почали кружляти думки. Вони живуть в одному місті… У них спільна донька… А може, весь цей час він спілкувався з нею не лише через дитину? Може, бачився? Проводив час?
Вона не витримала. Коли він нарешті поклав трубку, у неї все вибухнуло. Звинувачення, образи, докори — усе, що накопичилося, вирвалося назовні. Олексій мовчав. Потім різко встав, звалив стілець.
— Іди геть, — тихо сказав він і вийшов.
Вона, наче в тумані, зібрала речі та пішла… не на вокзал, а до його квартири. У неї були ключі. Приготувала вечерю, прибралася. Він повернувся після півночі. Був мовчазним, наче чужим. Навіть не привітався, як звичайно. Вона залишилася. Три дні намагалася розтопити лід, підлаштуватися, знайти спільну мову. Він ігнорував. Не виганяв, але й не був поряд.
Тоді вона поїхала. Але на вихідних знову повернулася.
Він відчинив двері.
— Привіт, Олексію. Я прийшла сказати… У мене інший. Він удівець. Поки не знаю, що з цього вийде. Але… будь щасливий.
І пішла.
Олексій лишився стояти. Не міг повірити. Та, заради якої колись зруйнував своє минуле, — тепер сама пішла, залишивши його у самотності, з якої він колись вибрався.
Отак воно буває. Іноді навіть найяскравіше кохання розсипається через одну підозру, один дзвінок, одну невимовлену образу. Бо минуле не пробачає, якщо тягнеш його за собою. Воно обов’язково нагадає про себе — і забере…
