Коли я вирішила перевести матір із села до міста й взяти її до huis dans, мені здавалося, що це єдиний правильний вибір. Вона вже не молода, жила сама в хаті, де з кожним роком ставало все важче: піч капризувала, вода в криниці зимой замерзала, а сусі сь ні хт и зовні вимерли, або стали такими саме старими. Я думала, вона має бути поруч — під наглядом, у теплі, з нормальні умовами. Але за місяць я сіла за кермо й відвезла її назад у село. І зараз, здається, стала ворогом номер один для всіх знайомих і навіть деяких родичів.
“Як можна було так вчинити?” — питали вони.
“Це ж твоя матір! Рідна людина, не собака, щоб взяти та повернути!”
“А якби твої діти так із тобою повелися? Отримаєш по заслугах!”
Я чула все. І поради, і докори, і злі підколки. Одне — прямо в обличчя, інше — за спиною, але до вух так само долітало.
“Закон бумеранга”, — казали вони. — “Виправляйся, поки не пізно.”
Але ж ніхто з них не був у моїй шкурі. Ніхто не жив із моєю матір’ю день-у-день. Ніхто не бачив, як із жвавої й доброї баби вона за кілька днів перетворилася на чужу людину, що плаче, звинувачує, мовчить годинами й відмовляється від їжі. Ніхто, крім мене.
Спочатку все було терпимо. Я облаштувала їй окрему кімнату, купила нові капці, піжаму, розвісила улюблені фото, навіть привезла з села кілька її квітів. Хотіла, щоб їй було затишно. Але замість подяки побачила холод. Вона сиділа у кімнаті, наче я привезла її у чужий дім, наче я — не дочка, а наглядач. Я приносила їй їжу, запрошувала у душ — хоч у селі вона сама чудово справлялася. Але в місті — начебто щось зламалося.
Минуло кілька днів, і вона почала… перелаштовувати мою хату під себе. Переклала всі мої каструлі, тарілки, спеції. Переставила у ванній все, навіть мою косметику. Я намагалася не втручатися. Говорила собі: це адаптація. Але потім пішли сльози. Кожен вечір. Спочатку тихі, потім істерики. Вона сиділа у кріслі й шепотіла:
“Я тут ніхто… Я тут не господиня… Я не хочу так жити…”
Я почувалася, ніби я кат. Хоч щиро хотіла лише допомогти.
“Я хочу вмерти у своїй хаті, у селі. Де все моє. Де я знаю кожен кут. Де стіни мене чують…”
Я намагалася переконати її залишитися. Говорила, що їй буде важко самій. Що ми поруч. Що онука поруч. Що завжди буде допомога. Але ні. З кожним днем ставало лише гірше. І я зрозуміла: якщо не поверну її назад, втрачу назавжди. Або зійде з розуму від туги, або зламається так, що дороги назад вже не буде.
Я зібрала її речі, завантажила у багажник і повезла назад. Вона їхала мовчки. Але коли з’явився знайомий поворот до її хати, я почула:
“Дякую.”
Зараз вона дзвонить мені майже щодня. Весела. Спокійна. Розповідає, що знову посадила огірки, що варить улюблений варень. Баба з сусіднього села тепер приходить до неї на чай. І я чую, що вона щаслива. Так, сама. Але щаслива.
А я? А я лишилася з клеймом “людської дочки”. Але знаєте що? Я не шкодую. Бо інколи любов — це не тримати, а відпустити. Не тягнути насильно у свою зручність, а дозволити людині бути там, де її серце спокійне. І не завжди батьки на статті хочуть жити з дітьми. Особливо коли у них є своя хата, своя історія, своє минуле, що ввібралося у стіни.
І якщо моя матір знайшла спокій у своїй хаті — значить, я вчинила правильно. Хай думають про мене що хочуть. Головне — вона знову посміхається.
