Я не втримався… Я зрадив дружину.
Це сталося в найважчий період наших стосунків. Ми тоді майже не розмовляли по душах, а дім перетворився на готель, де ми просто перетиналися. Вона цілими днями була вдома з дітьми, готувала борщі, прала, прасувала, вкладала їх спати, а я повертався виснаженим і роздратованим. Між нами виросла невидима стіна з побуту, тиші та образ. Я все частіше затримувався на роботі, і одного разу до нашого відділу прийшла нова співробітниця — гарна, жива, безтурботна, без дітей, без проблем.
Я відчув, ніби повернувся в ті часи, коли все тільки починалося. Вона була веселою, відкритою, і в ній не було того тягаря, який я відчував вдома. Я почав залицятися до неї — квіти, обіди, кафе, вечірні прогулянки. Дружині я брехав: то в колеги комп’ютер зламався, то затримався на нараді, то заїхав до друга. Я сам не помітив, як все зайшло надто далеко. Через місяць вона запросила мене до себе. Ми провели ніч, повну пристрасті та ніжності, і я в якийсь момент подумав, що ось воно — справжнє. Те, чого мені так давно не вистачало.
Коли я повернувся додому, на моєму обличчі, мабуть, все було написано. У квартирі було тихо — діти спали. Дружина зустріла мене на порозі, втомлена, з потухлим поглядом. Вона нічого не сказала, тільки подивилася на мене якось особливо — ніби зрозуміла. І пішла на кухню. Я прийняв душ, відчув, як на плечах осідає тягар вини, і пішов за нею. Вона стояла біля плити, спиною до мене. На мою пропозицію повечеряти разом відповіла: “Я дуже втомилася… Піду посплю”.
Пізніше, коли я зайшов до спальні, вона вже спала просто в одязі, притулившись до подушки, як дитина. На пуфику поруч лежав наш сімейний альбом. Я взяв його до рук — сам не знаючи навіщо. Відкрив першу сторінку — і ніби провалився в минуле. На фотографіях була вона — моя дівчина, та, в яку я колись закохався. Молода, стильна, усміхнена, впевнена. І я поруч — з палаючими очима. Я згадав, як домагався її, як мріяв, щоб вона стала моєю. І як вона, колись, обрала саме мене.
Я не міг заснути до самого ранку. Все крутилося в голові — обличчя дружини, очі коханки, дитячий сміх. І раптом мене немов осяяло. Я зрадив не просто дружину. Я зрадив самого себе — того, ким колись був. Я втратив людину, яка була поруч зі мною в радості та в горі, заради миттєвого міражу. І зрозумів — все ще можна повернути. Потрібно тільки захотіти.
Рано вранці, поки дружина ще спала, я зателефонував мамі і попросив її забрати дітей на вихідні. Вона здивувалася, але погодилася. Потім я приготував сніданок і приніс дружині в ліжко. Вона розплющила очі, подивилася на мене з подивом, потім — з легкою усмішкою. І я зрозумів: шанс ще є. Я не втрачений.
З тією дівчиною я більше не розмовляв. Не відповідав на дзвінки, не писав. Так, я вчинив підло. Але я не хочу жити у брехні. Не хочу більше ховатися, вигадувати відмовки, приховувати телефон. Тепер моє час — лише для сім’ї.
Того дня я відправив дружину до салону краси, а ввечері ми пішли вечеряти в наш улюблений ресторан, де колись святкували нашу першу річницю. А наступного дня — в театр. Сидячи поруч з нею, тримаючи її за руку, я зрозумів, що повернувся додому. Справжній дім — це не стіни. Це людина поруч. Людина, яку ти колись обрав і яка досі обирає тебе, незважаючи ні на що.
