14травня 2025р., Київ
Сьогодні у мене в голові кругом лише розставання з Остапом, і я не можу залишитися байдужою. Після трьох місяців мовчання я нарешті привезла нашу донечку Марічку до його квартири на вихідні. Це було лише дванадцять тижнів тому, а вже видно, як він змінився.
Довгі роки я змушувала його «зменшити вагу», проте він лише підкидав собі фастфуд і газовані напої, сидячи у підвечірку на дивані, і я не могла змусити його піти до спортзалу. А тепер у кутку його скромного ліжка розстелилася нова йога-килимок, а на голові модний стриж. Хоча здається, ніби нікого немає, хто би про нього піклувався, він нарешті навчився сам завантажувати пральну машину і запускати її.
Ми посиділи і поспілкувалися. Я вже втомилася слухати його виправдання: він каже, що роки в шлюбі притиснули його, і тепер він не «ідіот», а чоловік у нових планах, в яких немає ні мене, ні Марічки. У нього нова коханка, і він вкладає сили у тіло, характер і заробіток і це вразило мене найгірше. Жодного пальця не простягнув ні для мене, ні для донечки.
Люди часто кажуть: «дай, а отримаєш», проте Остап ніколи не міг відповісти взаємністю. Я любила його, поважала, і лише часом підказувала, бо сам він не бачив потреби в змінах. А я нічого не отримувала.
Навіть після розриву він думав лише про себе, а не про дівчинку, яку довго не бачив. Хотіла б я хоча б на мить відчути його в моїй шкірі, докласти зусиль і отримати ту підтримку, яку я завжди шукала в його словах. Хто знає, можливо, колись це зміниться.
Після всього залишилося лише сподіватися, що з часом я знайду в собі сили і новий шлях, а Марічка отримає те, чого їй так бракувало стабільність та любов.
Олена.
