Таки сама віддала тебе їй, своїми руками. А вона й не знудилася, взяла.
— Мар’янко, привіт. Нащо так терміново? По телефоні не могла сказати? — знявши жакет, запитала Наталка, заходячи в квартиру.
— Не телефонна розмова. Заходь на кухню. — Мар’яна вимкнула світло в передпокої й пішла слідом.
— Заінтригувала. Розказуй уже. — Наталка сіла за стіл і склала руки, наче прикладна учениця.
Мар’яна поставила горщик із домашнім вином і дві склянки.
— Ого?! Настільки серйозно? Я вся увага, — промовила Наталка.
Мар’яна налила вино й сіла навпроти.
— Для розслаблення й взаєморозуміння, — піднесла бокал і ковтнула.
Наталка теж підняла склянку, але пити не поспішала.
— Я пропала. Так закохалася, що й розуму не маю. Живу, наче в сні, тільки про нього й думаю. Лягаю спати й чекаю світанку. Ніколи не думала, що так буває. Богдана я теж любила, але не так… — Мар’яна випила одним ковтком.
— Співчуваю. І через це ти мене покликала? Поділитись новиною? — Наталка поставила бокал і встала.
— Сідай. — Мар’яна штовхнула її за руку.
— А Богдан? — Наталка знову опустилась на стілець.
— А що Богдан? Ми разом сім років. Усе рівно, добре. А потім зустріла Олега — й пропала. — Мар’яна зітхнула. — Осуджуєш? Ти колись так кохала? Ні? От і не суди. Покликала тебе саме через Богдана.
— Мабуть, вип’ю. — Наталка зробила кілька ковтків.
— Ти ж була закохана в мого чоловіка. Думаєш, не помічала, як на нього дивишся? — Мар’яна постукала нігтями по столу.
— Не кажи дурниць. — Наталка відмахнулась.
— Я не ревную. Навіть краще. Я вирішила піти від Богдана, але сказати йому правду не наважуюсь. Шкода мені його.
— Коли зрадила — не шкодувала, а сказати шкода? Якось нелогічно.
— Що ти знаєш? Він добрий. Кричу на нього, нерви йому витріщаю, а він мовчить. Здогадується й мовчить. Він не заслужив такого. Розумієш?
— Ні. Поясни.
Мар’яна долила вина.
— Можу просто сказати: «Не кохаю, йду, пробач». Він відпустить. Але що з ним буде? Чоловіки важко переживають, коли їх кидають. Може, запитиме, загине… Не можу я так. Тепер зрозуміла?
— А я тут до чого?
Мар’яна скривилась.
— Тобі він подобається. Може, навіть любиш його без відповіді. — Мар’яна пильно подивилась на Наталку. Та відвела погляд. — Я б була спокійна, якби поряд із ним була ти, а не якась…
— А… Здається, зрозуміла. Хочеш, щоб я доглядала Богдана, поки ти в обіймах з коханцем? Ти божевільна. Він що, річ? Нагулялась — віддала подрузі? — Наталка випила залпом, скривилась.
— Дякую за комплімент. Не знала, що я краща за якусь там… Ні, це маячня. Знайди іншу, кому підкинеш свого чоловіка. А ти його питала? Хоче він бути зі мною?
— Це залежить від тебе. — Мар’яна нахилилась до неї.
— У тебе точно з’їхала даха. Тобі лікуватись. — Наталка вся почервоніла.
— Від кохання, на жаль, нема ліків. А розум я дійсно втратила.
— А якщо не складеться з цим твоїм коханням? Тоді що? Захочеш повернути Богдана? «Ой, подруга надокучила, повертай чоловіка»?
— Не можу думати наперед. Знаю лише одне — помру без нього… — Мар’яна відкинулась на спинку стільця.
Наталка мовчала. Випили. У думках не вкладалось, що вигадала Мар’яна. Але з іншого боку… Чому Богдан має дістатись комусь, а не їй?
— Допоможи мені. Будь з ним поряд… Вклади в ліжко, якщо хочеш. Тобі пояснювати?
— Який бред. Сидимо, п’ємо, а дружина пропонує подрузі переспати з її чоловіком. Серіалів надивилась? Нагадує «Наталка Полтавку». Пам’ятаєш, чим там закінчилось? «Не достанЛера стояла одна під холодним дощем, розуміючи, що тепер їй доведеться жити з власним вибором, а щастя Богдана й Наталки вже ніколи не буде її частиною.
