Валентина Назаренко
Мене звати Валентина Назаренко, і я проживаю в невеликому містечку на Полтавщині, де старовинні вулиці обвиває минуле. Недавно я записалася до дерматолога і сиділа в коридорі поліклініки, чекаючи на свою чергу. Поруч мене розмістилася жінка – елегантна, з лагідною усмішкою. Ми розговорилися, і я навіть не помітила, як її слова перевернули мій світогляд. Вона виявилася не лише приємною співрозмовницею, а й людиною, чия історія змусила мене замислитися над тим, що я вважала незмінним.
На перший погляд я відзначила її стиль: доглянуті руки, акуратна зачіска, одяг, ніби пошитий на замовлення. Здалося, їй не більше 50. Але в розмові вона обмовилася, що їй за 70. Я застигла в здивуванні — жодної зморшки, жодної втоми в очах, що видала б її вік. Вона виглядала живою, яскравою, не те що її ровесниці, згорблені роками і клопотами. Ця жінка сяяла, і я не могла відвести від неї погляд.
Вона розповіла про своє життя — без прикрас, з якоюсь світлою відвертістю. Двічі була заміжня, тепер одна. З першим чоловіком, Андрієм, вони розійшлися ще в молодості. Причина була проста й жорстока: вона не хотіла дітей. Він знав про це від самого початку — вона мріяла про шлюб без пелюшок і колясок. Але після її тридцятиріччя він почав тиснути: «Повноцінна родина — це діти, пора замислитися». Її душа мовчала, материнський інстинкт так і не прокинувся. Вона стояла на своєму, як скеля: народити всупереч волі — значить зрадити себе. Вони говорили по душах, але шляхи розійшлися — розлучення стало легшим, ніж брехня самій собі.
Другий шлюб був з Юрієм — розлученим чоловіком з дочкою від першого шлюбу. Він не хотів більше дітей, і це їх зблизило. Вони жили в гармонії, не торкаючись теми потомства. Юрій навіть радів, що вона розділяє його погляди. Але доля вирішила інакше: він загинув в автомобільній аварії. Вона залишилася одна, але самотність не зламала її — вона стала її свободою. «Я щаслива, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Нікому не повинна підлаштовуватися, живу для себе». У її голосі не було ні тіні жалю, лише сила і спокій.
Вона розповіла про подруг, які все життя сподівалися на дітей. Тепер вони лише зітхають: сини й дочки виросли, розлетілися своїми дорогами, залишивши батьків у пустоті. «Діти не потребують нас, коли ми старіємо, — сказала вона. — Я це бачила і тому не хотіла народжувати. Ніколи навіть не мріяла про це». Її життя сповнене: подорожі, книги, ранкові прогулянки біля річки. Відсутність дітей — не діра в її душі, а крила, що тримають її на плаву.
«А як же склянка води у старості?» — спитала я, згадавши стару приказку. Вона засміялася: «Не помру ні від спраги, ні від хвороби. Поки мої знайомі витрачали все на дітей, я накопичувала. Тепер у мене достатньо заощаджень, щоб найняти доглядальницю до кінця днів». Її слова звучали як виклик — не суспільству, а страху, що без дітей життя втрачає сенс. Вона довела протилежне: у 70 років вона цвіте, а не в’яне, живе у своє задоволення, а не в очікуванні чиєїсь вдячності.
Я дивилася на неї і думала: як часто ми загоняємо себе в рамки, боячись осуду? Вона обрала свій шлях — без дитячих голосів у домі, без пелюшок і безсонних ночей, і цей вибір зробив її вільною. Її історія — як дзеркало: я побачила в ній жінку, яка не здалася під тиском «маю». Перший чоловік пішов, другий загинув, але вона не зламалася — вона побудувала життя, де їй добре одній. Подруги скаржаться на байдужість дітей, а вона п’є ранкову каву в тиші і усміхається новому дню.
Тепер я запитую себе: а що, коли вона має рацію? Її слова зачепили мене глибоко. Я бачила, як мої знайомі старіють в самотності, незважаючи на дітей, як їхні надії руйнуються, коли дорослі сини і дочки забувають дзвонити. А вона — у свої 70 — не чекає нічийої допомоги, не живе минулим, не сумує за тим, чого не було. Вона вільна, як вітер над Дніпром, і щаслива, як ніхто з тих, кого я знаю.
Як ви ставитеся до цього? Чи погоджуєтеся з таким вибором? Її життя — як виклик стереотипам, як доказ того, що щастя не в дітях, а в тому, щоб слухати себе. Я вийшла з поліклініки з її усмішкою у пам’яті і з думкою: може, й мені пора перестати боятися своїх бажань? Вона не шкодує ні про що, і це змушує мене переглянути все, у що я вірила.
