Я щойно дізналася, що у мене рак.
Прокинулася того ранку, як завжди, перевіряючи список справ перед весіллям. Залишалося лише два тижні, а я ще мала узгодити меню з кейтерингом. Під час сніданку задзвонив телефон.
«Пані Ковальчук? Говорить лікар Бойко. Вам необхідно сьогодні завітати до лікарні, щоб обговорити результати аналізів».
Його голос звучав інакше більш стримано. Серце почало калатати.
«Чи не можете сказати мені зараз?»
«Краще поговоримо особисто».
Я зайшла до кабінету з тремтячими руками. Андрій хотів піти зі мною, але я запевнила його, що це не потрібно. Як же я помилялася.
«Сідайте, будь ласка». Лікар уникав мого погляду. «Результати підтверджують рак молочної залози. Виявили пухлину розміром три сантиметри».
Ці слова вдарили, ніж кулак. Рак. У мене. У 28 років. За два тижні до весілля.
«Що… що це означає? Я помру?»
«За правильної терапії шанси на одужання високі. Але діяти треба швидко».
Я вийшла з лікарні на автопілоті. Треба сказати Андрію. Скасувати весілля. Подзвонити батькам. Мій ідеальний світ розвалювався.
Тієї ночі, сидячи вдвох з Андрієм у нашій квартирі, я не могла вимовити слова.
«Що тобі сказав лікар? Ти дуже бліда».
«Андрію, я маю тобі дещо сказати». Я глибоко вдихнула. «У мене рак».
Його обличчя змінилося. Він підвівся з дивана й обійняв мене.
«Ми пройдемо через це разом», прошепотів він у моє волосся. «Разом».
«Але весілля… треба скасувати все. Лікування, хімія…»
Андрій відійшов і взяв мене за руки.
«Ти що, збожеволіла? Саме зараз я хочу одружитися з тобою ще більше, ніж коли-небудь».
«Андрію, ти не розумієш. Я буду слабкою, без волосся, виснаженою…»
«У здоровї й у хворобі памятаєш? Це будуть наші обітниці».
Я плакала в його обіймах, але вперше з моменту діагнозу не відчувала себе зовсім втраченою.
Через два тижні я йшла до вівтаря в русявій перуці, яку підібрала моя сестра. Сукня трохи вісіла на мені через втрачені через стрес кілограми, але Андрій дивився на мене так, ніби я була найкрасивішою жінкою у світі.
«Чи береш ти Андрія за чоловіка в здоровї й у хворобі?» запитав отець Павло.
«Беру». Мій голос прозвучав впевненіше, ніж я очікувала.
«Чи береш ти Наталку за дружину в здоровї й у хворобі?»
Андрій стиснув мої руки. «Беру, особливо в хворобі».
У церкві пролунали зворушливі сміхи й сльози.
Тієї ночі, під час нашої «медової» вдома, бо лікування мало початися незабаром, Андрій допоміг мені зняти перуку.
«Знаєш, що в цьому найбільш іронічного?» запитала я, дивлячись у дзеркало на себе без волосся.
«Що саме?»
«Я думала, що рак зруйнував наші ідеальні плани». Я обернулася до нього. «Але тепер я розумію у нас ніколи не було б більш чесного, більш справжнього весілля».
Андрій усміхнувся й поцілував мене в лису голову.
«Ідеальні плани це переоцінено. Я обираю неідеальне життя, але з тобою».
Зрештою, рак не знищив нашу історію кохання. Він просто дав їй інший початок. Той, що з першого дня навчив нас: справжнє кохання це не про легкі моменти. Воно про те, щоб обирати одне одного, коли стає важко.
